Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн — нi… А в полi живе польовий — i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник — вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний — цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник — такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год — полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами, такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами — схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…

— Ой, страшно!.. Боже!..

— I в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм, — того й завiрюха.

— Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

— А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок — нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заня-ти… А дома живе домовик…

— Що людей увi снi давить?

— Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп — п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…

— _ I,_ господи! — аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi — скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?

— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

— Де ж вони знову набираються?

— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — i з кожної краплi зараз народжується гаспид.

— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

— А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi — корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать — бояться… I обходить усе село, i де стане — там скотина i гине, i гине…

— Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

— Дак то ж на русалчин Великдень.

— А мавки?

— Та й мавки ж… I русалки, й мавки — все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

— I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

— Чому — не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.

— Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. — I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. — Не. хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

— Ой! — скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

— Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

— Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. — От же тобi! В неволi!..

— У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. — казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» — шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

— А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, — дiдусь не велять! А що?

— Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

— От! А ти менi знову руки крутитимеш?

— Iди, iди, — я не дам, — казав дiд.

— Ну йди ж! — закликав i Зiнько.

— А не займеш?

— Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, — сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. — Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

— Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

— Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й