Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

громадяни поводяться як воїни. Красномовні й виразні образи ворога на плакатах, у телебаченні, на обкладинках журналів, у кіно та в інтернеті закарбовуються в глибинах лімбічної системи, у примітивних ділянках мозку, і цей процес супроводжується сильним відчуттям страху й ненависті.

Соціальний філософ Сем Кін блискуче описує, як пропаганда практично кожної нації, яка готується до війни, вдається до «пошуку ворога», і демонструє, як ці «образи ворога» перетворюють (змінюють) людську психіку[17]. Виправдання потребою знешкодити загрозу є насправді вторинними, штучними поясненнями. Вони призначені лише для офіційних документів, а не для критичної оцінки теперішніх і майбутніх жертв і збитків.

Найрадикальнішим випадком хворобливого пошуку ворога є, звісно, геноцид — сплановане знищення певним народом усіх тих, хто сприймається як супротивник. Ми знаємо, як пропагандистська машина Гітлера перетворила євреїв — сусідів, працівників чи навіть друзів — на нікчемних ворогів держави, що заслуговували «остаточного вирішення». Цей процес розпочинався з підручників початкової школи, де всіх євреїв було зображено мерзенними, не гідними бодай найменшого співчуття. Зараз я хотів би коротко розглянути недавній приклад геноциду, що супроводжувався зґвалтуваннями, як зброї проти людяності. А потім я покажу, як один аспект цього складного психологічного процесу — аспект дегуманізації — можна дослідити в умовах контрольованого експерименту, виокремлюючи важливі елементи для послідовного аналізу.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДСТВА: ГЕНОЦИД, ЗҐВАЛТУВАННЯ І ТЕРОР

Література вчить нас щонайменше три тисячі років, що немає ані людини, ані держави, нездатної творити зло. У Гомеровій розповіді про Троянську війну Агамемнон, командувач грецького війська, промовляє до своїх людей перед нападом на ворогів: «Хай ніхто з них [троянців] від рук наших гибелі злої не урятується! Хай навіть ті немовлята загинуть, що матері їх в утробі ще носять! Нехай в Іліоні без похорону безслідно усі пропадуть вони разом!»[18] Ці ниці слова промовив громадянин однієї з найбільш цивілізованих політичних націй того часу, батьківщини філософії, юриспруденції та класичної драми.

Ми живемо у «столітті масових убивств». Понад 50 мільйонів людей систематично винищено за урядовими указами, що їх із готовністю виконували військові та цивільні сили. Починаючи з 1915 року, турки Османської імперії вирізали півтора мільйона вірмен. У середині XX століття нацисти знищили не менше ніж шість мільйонів євреїв, три мільйони радянських військовополонених, два мільйони поляків і сотні тисяч представників «небажаних» народів. Радянський Союз Сталіна знищив 20 мільйонів своїх громадян; державна політика Мао Цзедуна призвела до ще більшої кількості смертей — близько 30 мільйонів китайців. У Камбоджі комуністичний режим червоних кхмерів знищив 1,7 мільйона жителів власної країни. Партію Саддама Хусейна «Баас» звинувачують в убивствах 100 тисяч курдів в Іраку. А 2006 року в суданській провінції Дарфур вибухнув геноцид, який було проігноровано усім світом[19].

Зауважмо, що майже ті самі слова, які вимовив Агамемнон три тисячоліття тому, прозвучали в наш час у далекій африканській країні Руанді, коли представники панівного етносу — гуту — розпочали знищення своїх сусідів, які належали до меншини тутсі. Одна жінка, жертва цього геноциду, згадує, як один із її мучителів сказав їй: «Ми збираємося вбити всіх тутсі — згодом діти гуту не знатимуть, як виглядали діти тутсі».

ЗҐВАЛТУВАННЯ В РУАНДІ

Миролюбний народ тутсі в Руанді в Центральній Африці відчув на собі, що смертельно ефективною зброєю масового знищення може виявитися простий ніж-мачете, якщо ним орудувати ефективно. Систематичне винищення тутсі розгорнулося по всій країні впродовж кількох весняних місяців 1994 року. Протягом декількох місяців геноцид охопив усю країну. Бригади смерті, озброєні мачете і цвяхованими довбнями, вбивали тисячі невинних чоловіків, жінок та дітей. У звіті Організації Об’єднаних Націй сказано, що приблизно за три місяці було вбито від 800 тисяч до 1 мільйона руандійців. Ця різанина стала найжорстокішою за всю історію Африки. Три чверті всього населення тутсі було стерто з лиця землі.

Гуту по команді різали колишніх друзів і найближчих сусідів. Один убивця-гуту в інтерв’ю десять років потому сказав: «Найгіршим епізодом у цій різанині було вбивство мого сусіда: ми часто випивали разом, його худоба паслася на моїй землі. Він був мені як родич». Мати-гуту описала, як вона позабивала дітей із сусідського дому, які дивилися на неї широко розплющеними від здивування очима, тому що вони підтримували добрі взаємини й усе життя дружили. Вбивця посвідчила, що хтось із уряду сказав, що тутсі були їхніми ворогами. Потім їй дали кийок, а її чоловікові мачете, щоб вони могли боротися з загрозою. Жінка виправдовувала свої дії тим, що зробила дітям «послугу» — якби вона їх не вбила, вони залишилися б немічними сиротами, адже з їхніми батьками було вже покінчено.

Донедавна систематичним зґвалтуванням руандійських жінок як тактиці терору і духовного пригнічення майже не приділяли уваги. За деякими даними, зґвалтування почалися з того, що лідер гуту, майор Сильвестр Кекумбібі, спочатку зґвалтував дочку свого колишнього друга-тутсі, а потім віддав її на поталу іншим чоловікам. Потім дівчина посвідчила, що він сказав: «Ми не витрачатимемо на тебе кулі; ми тебе зґвалтуємо, і це буде набагато гірше».

В історії були схожі випадки. Наприклад, зґвалтування китайських жінок японськими солдатами в Нанкіні (далі ми детальніше про це поговоримо). Але тоді деталі цього жахіття згубилися через брак швидкої реакції на подію і небажання китаянок згадувати пережите, розповідаючи це стороннім. Натомість про психологічні чинники, що спричинили зґвалтування руандійських жінок, відомо доволі багато[20].

Мешканці поселення Бутаре чинили опір навалі гуту, і тимчасовий уряд відправив туди спеціального представника, щоб придушити «бунт». Цією людиною стала Полін Ньїрамасууко, міністр із прав сім’ї та жінок, «улюблене дитя» цієї околиці — тут вона виросла. Полін виховувалася серед народу тутсі; у минулому вона була соціальним працівником і читала лекції про права жінок. Ньїрамасууко була останньою надією поселення. Але ця надія одразу ж розбилася дощенту. Полін замислила жахливу пастку: вона оголосила мешканцям, що на місцевому стадіоні Червоний Хрест забезпечить їм харчування та притулок, а насправді там на них чекали озброєні головорізи-гуту з парамілітарної організації «Інтерахамве», які повбивали майже всіх шукачів захисту. Їх розстрілювали з кулеметів, у безборонний натовп кидали гранати, а тих, хто залишився живим, по одному добивали мачете.

Полін віддала наказ: «Перш ніж покінчите з жінками, ви повинні їх зґвалтувати». Іншій групі душогубів вона наказала спалити живцем сімдесятьох полонених жінок та дітей і навіть дала для цього бензин зі свого авто. Цього разу вона знову переконувала чоловіків зґвалтувати жертви перед тим, як убити. Один хлопець сказав перекладачеві, що вони не могли нікого зґвалтувати, тому що «...вбивали весь