Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

Це нам вдалося.

Нарешті я міг прислухатися до ночі, і молився, щоб зараз нічого не завило, бо галушки з сиром та медом точно вискочать в мене з горла.

Ніж! Я згадав про свій складний ніж і сунув за ним руку в кишеню, не відводячи очей від рогу будинку. Я почав відкривати лезо, але пружина була нова і міцно тримала, а пальці трохи заніміли від холоду, теплі рукавички залишилися біля бідончику з самогоном.

Ніж із тихим стуком упав мені під ноги.

І тоді вона вистрибнула до нас з-за рогу.

– Бууу! – крикнула Аліція, її русяві коси, не приховані під шапкою, розвіялися в повітрі, а широка посмішка та рум’яні щоки сяяли в делікатному місячному світлі.

– Я єбу! – крикнув Мітек, хапаючись за серце.

– Курва мать! – додав Пшемек. Він обіперся на стіну будинку і голосно видихнув. – Так і серцевий напад статися може

– А ви і обісралися! – радісно вигукнула дівчина, відразу ж поцілувавши мене в щоку. – Чого це ви, немов якісь партизани, по селу крадетеся?

– А чого ти вночі одна тиняєшся, га? – агресивно відповів Пшемек. – Життя тобі немиле?

– Чого? – здивувалася вона. – І що тут зі мною може статися? Ти з глузду з'їхав?

– Ти, що, не чула того виття? – запитав я.

– Чого?

– Щось виє в селищі, вже ще одну ніч, – трохи спокійнішим голосом пояснив Мітек.

Аліція задумливо подивилася на нас трьох, переводячи очі то на одного, то нарешті подивившись на мене, ніби кидаючи виклик. Яка ж вона була гарна в цьому делікатному місячному світлі, її русі коси спадали їй на спину, її гарне обличчя і повні губи, її блакитні очі, колір яких, звісно, ​​неможливо було розгледіти вночі, але я знав їх і знав, що вони були там, дивлячись на мене з любов'ю, хоча, можливо, зараз з невеликим сумнівом. Красива. Сам я не вмів писати вірші, але чудово розумів, що спонукало поетів до того, що, опинившись перед таким неземним, абсолютно переповнюючим і витісняючим інші думки поглядом, їм довелося сісти перед аркушем й почати думати про рими, щоб не пропустити увагу читача і перенести його саме в цей час і місце, поставити його перед ідентичним видовищем, яке надихнуло їх на написання.

– У мене є такий дядько у Варшаві, Анджей, – сказала дівчина з ноткою насмішки в голосі. – Каже: не лякай, не лякай, бо сам обісрешся.

– Ти й справді нічого не чула? – запитав Мітек.

– Як бабцю свою люблю, – відповіла Аліція. – Але тепер ви мене трохи налякали. Пішли до сараю, погріємося, мені холодно. У мене вишнева настоянка є, дістала її від бабці Панкової за покупки в місті.

Ми почали повертатися, буквально через два кроки я зупинився і повернувся до місця нашої зустрічі за ножем, який не встиг використати як зброю. Можливо, було б краще, якби я стояв із витягнутим лезом, хто знає, що я міг зробити зі страху, коли Аліція стрибнула на мене. Я не хотів про це думати, тому побіг до друзів і ми рушили через темне селище.

Нічого не вило, але, можливо, то і добре, тому що ця ніч виявилася однією з найпрекрасніших ночей у моєму житті.

Сьогодні я отримав ще один подарунок. Коли ми допили самогон, його залишилося небагато, а потім допили вишнівку, Аліція почала мене обіймати, притискатися до моєї щоки, гладити мені коліно. Мої колеги відразу зрозуміли всю серйозність ситуації.

– Вранці я маю піти з батьком у ліс за ялинкою, – сказав Мєтек. – Крім того, чекає ще одна робота, і мама божеволіє від прибирання, яке вона робить перед Різдвом. Мені, мабуть, тричі доведеться мити вікна.

– Я теж піду, – додав Пшемек. – Вранці має прийти якийсь хлопець із міста купити вареників. Так я обіцяв, що допоможу з ліпленням.

– Зустрічаємося завтра на нічній службі[4]? – запитав Мітек.

– Як і кожного року, йдемо разом, – відповів Пшемек.

Я не став коментувати, тому що мій рот був уже зайнятий. Моя дівчина, а я сподівався, яка незабаром стане нареченою, а потім і дружиною, впилася в мене, наче хотіла віднайти на моєму язику смак випитої мною  вишніки. Я хотів щось сказати, але вона не дозволила. Аліція любила мене цілувати, а я пестив її груди, які були великими й важкими, аж хотілося втулитися в них, як в теплу постіль холодного ранку.

Я потонув в цьому теплі, в цій блідій шкірі, яка пахла так чудово, що більше не хотілося жодних інших ароматів у світі, відтоді все могло мати запах моєї коханої: ранкова кава, свіжоспечений хліб, бузок, що розквітає навесні. наш сад, полуниці, зібрані за хатою влітку, верес восени і різдвяні пряники взимку.

– Мені холодно, – прошепотіла вона, і це була найкрасивіша брехня, яку я коли-небудь чув, тому що в той же час вона розстібнула свій ліфчик, і її груди впали на мене, як вісім благословень, і коли її руки, зазвичай блукаючі по моїй грудній клітці, іноді лише дотягуючись до мого живота, сміливо спускалися між моїх ніг, як лавина від Сніжки[5], що насувалася десь там у темряві, пристрасть захопила всі мої почуття, як снігова хвиля необачного туриста.

Коли Аліція вже лежала оголена, від неї випромінювалося тепло, яке, ймовірно, могло б зігріти весь світ, розтопити льодовики і таким чином спричинити всесвітній потоп, який мав би справу не з грішниками, а з тими, хто не вірить у кохання.

Я повірив, коли ліг на неї, побачивши, що її язик жадає пестощів моїм ротом, її груди, що піднімаються моїми руками, як хвилі теплого штормового моря, і, нарешті, її сідниці, тверді, але гарячіші за вулкан.

Тисячі разів я уявляв цю мить, вмираючи від страху, що не знаю, що робити, але всі мої страхи втекли, налякані її впевненістю та спільною пристрастю, яка спалахнула таким вогнем, що я почав боятися за сарай старого Брися , чи не спалахне він .

А вона вижила, незважаючи на те, що ми вдвох валялися в запашному осіннім сіні, стогнали від задоволення та сповнення. Всі упирі світу могли завивати в цю мить, але ми могли чути тільки себе, і нікому не дозволяли увійти в цей світ.

– Тобі ще холодно? – запитав я, коли ми вже лежали,