Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

небі глибочіла блакить. Характерник зідрав із кори застиглу краплину гіркої смоли, кинув до рота і разом із сонячними променями повернувся до ґражди, задоволений своєю витівкою.

Катря накривала стола на подвір'ї. Примружилася, роздивилася його замурзані ноги.

— З вітром змагався?

— І переміг!

— З такими ногами до хати не сунься.

Северин розсміявся і поцілував її. Сіли до сніданку.

— Де мала?

— А то ти не знаєш, — Катря налила йому молока. — Очі продерла і по афини гайнула.

Северин зробив довгий ковток. Саме те, що треба після ранкового бігу і смерекової смоли!

— Це ти її навчив, до речі, — Катря звинувачувально тицьнула в нього пальцем. — Вперта, як віслючок!

— У кого це вона така вдалася, — від молока Северин перейшов до будзу. — Навіть не уявляю...

— Погляньте-но, який дотепник! Саме такого тут і не вистачало, аби наповнити дровітню.

Северин мугикнув.

— Що кажеш? Навіть ковбицю поміняєш, бо стара геть розсохлася? Справді? — Катря приклала долоні до грудей. — Ой, красно дякую, пане добродію! Щоби я без тебе робила?

Не встиг він вигадати дотепну відповідь, як стукнула хвіртка.

— Десь тут була-а-а подоляночка-а-а...

Дівчачий голосок кумедно фальшивив.

— Бугай на вухо наступив. У кого ж це вона така вдалася, — Катря задумливо потерла підборіддя. — Навіть не уявляю...

— Гарно співає, — знизав плечима Северин.

Голосили зовсім поруч.

— Десь ту-у-ут була молодесенька-а-а...

На подвір'я влетіла чорнява дівчинка років п'яти і застрибнула на лаву, мало не перекинувши глечика, який притискала до живота.

— Тут вона сіла, — оголосила дівчинка.

— Дякую, що не впала, — відповіла Катря. — Руки чисті?

— Чисті! Смачного, — глечик з ягідками зайняв місце на столі.

Поки Оля запивала чорниці молоком і під маминим наглядом неохоче гризла хліб із сиром, Чорнововк милувався донькою. Її впертість, допитливість і талант квецяти новенькі сорочки незмивними плямами доводили до сказу, а потік чудернацьких запитань, які можуть вигадати лише діти, — запитань, що вибивають із буденних думок та змушують поворушити мізками, — не спинявся ні на день.

Після сніданку Оля допомагала прибирати зі столу, а Северин перекинув через плече мотузку й озброївся сокирою. Донька оголосила, що піде помагати, але їй також знадобиться сокира. Северин пообіцяв, що вона все отримає, і на тому рушили до лісу. Оля жабеням стрибала навколо, зупинялася, аби роздивитися цікавого жука, забігала наперед, аби поцікавитися назвою тієї чи іншої рослини, аж надибала довжелезного дрючка, після чого заходилася гатити по всьому, до чого лише могла дотягнутися.

— Шукай сухі смереки, — наказав Северин у лісі. — З них будуть найкращі дрова.

Оля кивнула, вправним ударом відправила чергову шишку в політ і почала голосно гукати сухі смереки. Чорнововк крокував крізь густий аромат глиці до пагорбу, куди тогоріч вдарила блискавка — в опаленому лісовою пожежею колі чекали мертві дерева. Лишилося їх небагато, тож невдовзі доведеться шукати нову вирубку, але на сьогодні вистачить.

— А дереву не боляче, коли його рубають?

— Сухому — не боляче.

— А якщо воно під дощем змокне, тоді боляче?

Северин пояснив, куди і яким чином бити, аби без марнотратства сил примусити дерево впасти у потрібному напрямку. Оля уважно слухала, повсякчас мавпуючи його рухи.

— Ти обіцяв мені сокиру, — нагадала.

От бісеня!

— Буде тобі сокира. А тепер відійди на десять кроків, аби я тебе не зачепив, — звелів Северин.

Оля скривила носик і пострибала вбік, голосно рахуючи кожен стрибок. Северин усміхнувся, повернувся до дерева, обрав місце для удару, набрав повітря, розмахнувся і щосили вгатив...

Маленький череп розтрощило з мерзотним тріскотом. Наче репнула шкаралупа величезного яйця. Вістря зім'яло кістку, скреготнуло і спинилося, поцятковане бризками крові і шматочками мозку. Там, де мить тому стояло мертве дерево, завмерла Оля.

Усі звуки зникли.

— Та... Ту... — прошепотіла вона ледь чутно.

Підняла до нього тоненькі, як палички, рученята. Вирячила налякано очі, повні сліз.

— Та...

Він закричав так, що позлітали птахи.

Цього не могло трапитися! Там стояло дерево. Оля була за десять кроків праворуч! Він бачив, що бив у самісінький стовбур, вона не могла вискочити ось так перед ним, це неможливо, але... Господи!

— Що ти накоїв?

Чорнововк обернувся і вгледів перед собою Катрю. Чому вона тут? Пішла за ними? Вона не мала цього бачити!

— Навіщо ти вбив її?

Северин спробував відповісти, але язик приклеївся до піднебіння. Він намагався поворохнутися, але руки прилипли до сокири, що вросла в розтрощений череп його доньки. Рученята, благально простягнуті до нього, тремтіли, очі дивилися з переляком, мокрі від сліз вії тріпотіли... Аж умить її зіниці почорніли і обернулися вугільним димом, що потік із порожніх очниць.

— Ту...

На останньому видиху її нижня щелепа відвалилася, язик випав долі, і зі скаліченого ротика линули густі струмені чорного диму.

— Вона отримала обіцяну сокиру! — вищить Катря.

Її істеричний сміх б'є по перетинках, скрегоче в голові тупим ножем.

Замість очей у Катрі порожні колодязі. З її пащеки, роззявленої в реготі, вивергається чорний дим.

Що тут коїться? Що ці чудовиська зробили з його родиною? Де справжні Оля і Катря?

Непроглядний дим сочиться з усіх отворів на їхніх тілах. Підіймається чорною парою, пливе між стовбурами дерев, густішає, клубочиться...

Хрусть!

Їхніми обличчями розбігаються звивисті тріщини. Шматочки шкіри зроговілим лушпинням падають долі, обертаються димом, за мить? хвилину? годину? замість рідних облич вирує густе чорне ніщо. Северин намагається заплющити очі, але тіло не кориться наказам. Він стискає сокиру в спітнілих долонях, дивиться, як кров і мозок його доньки обертаються крапельками чорного диму, відчуває, як жах отрутою котиться по м'язах, розтікається сивиною по волоссю, прорізається