Ірвін Шоу - Нічний черговий

class="p1">— Що чому? — Слушний момент прикинутись наївним хлопчаком.

— Чому не заглянули?

— Мені це не спало на думку.

— Ага, — знову повторив він. Що ж, хай продовжує в тому ж дусі. Поліцейський знову перетасував банкноти. — Самі сотні. Вам не здається, що людина, яка має з собою стільки грошей, могла б вибрати собі пристойніший готель.— Він поклав гроші в гаманець.— Мабуть, краще забрати це в дільницю, — додав. — Може, хтось хоче перелічити гроші?

— Ми вам довіряємо, — відхилив пропозицію санітар. В його голосі бриніла ледь помітна іронія. Хоч він і був дуже молодий, але встиг, очевидно, надивитися в своєму житті і на смерть, і на крадіжки.

Поліцейський обшукав усі відділки гаманця. В нього були грубі волохаті пальці, схожі на цурпалки.

— Цікаво,— мовив він зрештою.

— Що саме? — спитав санітар.

— Тут немає ні чекової книжки, ні візитних карток, ні шоферських прав. У людини, що має з собою понад тисячу доларів...— Він похитав головою і зсунув назад кашкет. — Ненормальне явище, правда? — Він був ніби скривджений тим, що небіжчик не відповідав його образу порядного американця, якого поліція має оберігати не тільки за життя, але й після смерті.— Ви не знаєте, хто він? — спитав фараон у мене.

— Я його ніколи раніше не бачив, — відповів я. — його ім'я Ферріс, він з Чікаго. Я покажу вам реєстраційну книгу.

Поліцейський поклав гаманця собі в кишеню, швидко переглянув сорочки, білизну і шкарпетки у валізі, потім відчинив двері у ванну кімнату і обшукав кишені єдиного темного костюма і плаща, що там висіли.

— Нічого,— повідомив він.— Ні листів, ні блокнота з адресами. Нічого. Людина з хворим серцем. У декотрих не більше здорового глузду, ніж у коняки. Тепер прошу уваги, мені треба зробити опис майна у присутності свідків. — Він дістав свій нотатник і став ходити по кімнаті, переписуючи нечисленні речі, що належали, а тепер уже не належать мертвому тілу на підлозі. На це пішло небагато часу. — Ви, — звернувся він до мене, — поставте тут свій підпис. — Я подивився на аркуш. Тисяча сорок три долари. Одна валіза, коричнева, незамкнена, один костюм, один плащ, сірий, один капелюх. Я підписався під іменем поліцейського. Фараон заховав нотатника в задню кишеню.

— Хто накрив його ковдрою? — спитав знову.

— Я.

— Ви знайшли його тут на підлозі?

— Ні. Він лежав у коридорі.

— Отак і лежав голісінький?

— Атож, голісінький. Я затягнув його в номер.

— Нащо ви це зробили?— Від нового ускладнення його голос зазвучав жалібно.

— Ми в готелі, — відповів я, — і повинні дбати про його репутацію.

Поліцейський сердито зиркнув на мене.

— Ви завжди такий метикований чи тільки сьогодні? — ущиплива поцікавився він.

— Не знаю, що вам сказати. Але, якби я залишив його там, де знайшов, і тіло побачив ще хтось, хазяїн дав би мені під зад.

— Наступного разу, коли ви де-небудь іще побачите труп, — став напучувати мене поліцейський, — лишіть його на місці, доки приїде поліція. Запам'ятайте це, чуєте?

— Добре, сер, — погодився я.

— Ви працюєте тут сам один цілу ніч?

— Так.

— І в конторі все робите сам?

— Так.

— А як ви потрапили сюди? Він подзвонив вам, чи що?

— Ні. Та «дама» виходила з готелю і сказала, що на шостому поверсі якийсь голий божевільний дідуган причепився до неї. — Я дослухався до свого голосу, ніби до запису на магнітофонній плівці, відзначаючи, що досі жодного разу не затнувся.

— А чого він хотів? Переспати з нею?

— Вона натякала на це.

— Та дама. Що вона собою являє?

— Думаю, то була звичайна повія.

— Ви її раніше бачили?

— Ніколи.

— Але ж у вас тут буває багато таких дам?

— Не дуже. Не більше, ніж в інших готелях.

Поліцейський подивився на спотворене обличчя, що вже наливалося синьою барвою.

— Як ви думаєте, він давно помер?

— Важко сказати. Від десяти до тридцяти хвилин, — відповів санітар і поглянув на мене. — Ви зателефонували в лікарню відразу як побачили його? Виклик був зроблений десь о третій п'ятнадцять.

— Ну, спочатку я послухав, чи стукає серце, потім перетягнув його сюди, накрив, а тоді вже пішов униз подзвонити.

— Ви пробували робити штучне дихання?

— Ні.

— Чому ні? — Санітар не чинив допит; було дуже пізно, і він почувався надто стомленим для цього; просто він діяв за інструкцією.

— Я не подумав про це, — відказав я йому.

— Ви багато про що не подумали, містере, — похмуро зазначив поліцейський. Як і лікар, він також виконував свій обов'язок скоріше за звичкою. Він повинен був підозрювати мене. Насправді ж він зрозумів, що я тут ні при чому, і вже стомився від розмови.

— О'кей,— мовив санітар,— давайте заберемо його звідси. Нема чого гаяти час. Коли родина небіжчика скаже, що робити з тілом, — додав він, звертаючись до мене, — зателефонуйте у морг.

— Я негайно дам телеграму в Чікаго, — пообіцяв я.

Люди з швидкої допомоги поклали мерця на ноші.

— Ну й важкий, сучий син,— пробурмотів шофер, опускаючи тіло.— Можу присягнути, що цей старий цап любив попоїсти. Ще й сексу йому забаглося. Це руйновище забагато на себе брало.— Поки він накривав тіло простирадлом і пристібав ноги ремінцями до нош, санітар прив'язував до них тулуб. Наш ліфт замалий, тому ноші з тілом доведеться поставити в ньому сторч. Нарешті всі вийшли в коридор, я востаннє оглянув кімнату і, перше ніж зачинити двері, вимкнув світло.

— Важка була ніч? — ввічливо запитав я у санітара, поки спускався ліфт. «Тримайся просто і спокійно»,— наказав я собі. Ясно, що для цих людей виносити серед ночі трупи з готелів було звичним клопотом, і я намагався наслідувати їхню поведінку.

— Це вже четвертий виклик від початку чергування,— відповів той.— Залюбки помінявся б з вами місцями.

— Еге ж,— заперечив я.— Тут усе життя можна просидіти за цією машиною, поки ви загрібатимете здобич.— «Стоп,— майнуло мені в голові.— Звідки в мене це слово «здобич»? — Кожен, хто читає газети,— поквапно додав я,— знає, що лікарі в нас заробляють більше, ніж хто інший.

— Боже, благослови Америку,— сказав санітар.