АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Доброго ранку, Юргене, – Пейперкліп привітала хлопчика, який відчинив перед нею вхідні двері. – Готовий до занять?

Юрген Адденс – завзятий і пустотливий школяр. Із ним весело. Непримітна особа щоранку відводить його до школи. Крім гарного настрою і задоволення від спілкування з цією молодою людиною, супровідниця отримує від його мами невелику грошову винагороду за цей обов’язок.

А ще у нього маленькі, м’які й теплі долоньки. І так приємно тримати їх у своїх руках. Зворушливо слухати його розповіді та враження від відкриттів. Йому все цікаво, адже його так надихає навколишній світ! Він дарує стільки енергії своїм запалом і безпосередністю, змушує усміхатися через свою відкритість і такий сяючий погляд. Він упевнений, що навколо – чудеса, хоча сам при цьому, як і всі діти, є найбільшим чудом!

 – Малювати в мене виходить усе краще, – поділився Юрген. – Так каже вчителька.

 – Славно. Тобі подобається малювати?

 – Так. А ще мені подобається Ліза. У неї таке довге волосся! А ось уроки гри на скрипці зовсім не подобаються. Занадто ж уже вона скрипить. А часом навіть верещить на мене.

Супроводжуюча усміхнулася.

 – Дивись, Пейперкліп! Скоро піде дощ, – хлопчик вказав на хмаринки, що з’явилися нізвідки і сховали сонце.

Ну, так. Дощ тут – не новина і не рідкість. 

 – Точно! І він знову розкладе по траві сяючі алмази, – натхненно прогнозувала дівчина.

 – Так.

 – І вмиє кожен листочок на дереві.

 – Так.

 – І напоїть кожну травинку.

 – Я люблю дивитися на дощ із вікна своєї кімнати. Між іншим, у нас у школі післязавтра буде свято. Я братиму участь у виставі. Прийдеш на мене подивитися?

 – Звісно!

Юрген утік у клас.

Крап-крап. А ось і дощик.

Перехожі вбралися у дощовики, а непримітна особа накинула капюшон свого чарівного м’ятного плащика. І вона не поспішає втекти і сховатись у приміщенні. Розвівши руки у різні боки, щоб тримати рівновагу, обережно крокує вузьким бордюром.

«О! Обидва – кольору персикового нектару!»

Пейперкліп витягла із-за коміра плаща скріпку і подивилася крізь неї на двох велосипедистів, які проїжджали повз. Колесо велосипеда чоловіка зачепило колесо велосипеда жінки. Скріпка у пальчиках звідниці зникла. Жінка зробила зауваження незграбному водієві, а у відповідь отримала комплімент. Чоловік – отримав її усмішку. Вони проїхалися поруч головною дорогою, а потім звернули на іншу вулицю. Гарна утворилася пара. Персиковий – надзвичайно м’який і добрий колір. Їм приємно буде разом.

Тепер за розкладом – прибирання в дитячому розважальному комплексі Янссена. Як же добре бути чимось зайнятою!

«Дивно. Поблизу нікого немає, а звідкись лунає приглушене хіхікання!»

Дівчина озирнулася довкола.

 – Вінкель, це ти смієшся? – запитала Пейперкліп, підійшовши ближче до знайомої лавки в парку.

 – Вибач. Нічого не можу із собою вдіяти. Дощ лоскоче мої дощечки, – крізь сміх промовив голос.

 – Привіт, сміхотуне, – непримітна особа підійшла ближче і сіла на лавку. Її чарівний плащ все одно не промокає.

 – Доброго ранку.

На розі вулиці біля магазину квітів зупинилася велика машина.

«...Моя робота – доставити їх у магазин... До речі, щоранку. Рівно о восьмій, як і сьогодні», – закрутились у голові слова постачальника. Отже, зараз восьма. І навіщо вона так розхвилювалася? Потрібно просто купити ще альстромерій.

 – Я побіжу. Гаразд? Не нудьгуй.

Непримітна особа швидко-швидко подолала відстань від лавки до машини з квітами і, наче випадково, вирішила увійти в магазин.

 – Вітаю, – пролунав голос торговця.

 – Доброго ранку, – відповіла відвідувачка і пройшла до стенда з насінням.

А власник променистої усмішки, заради якої власне і прийшла Пейперкліп, схилився над великою коробкою і діставав пакети із трояндами, передаючи їх продавцеві. Він спершу мигцем глянув на нову візитерку, але погляд його одразу ж повернувся і прилип до неї. І... Ось те, що так хотілося побачити дівчині. Так! Те, що треба.

А взагалі, ви помічали коли-небудь, як розбиваються тривоги об усмішку? Не просто таку, котра від вуха до вуха, а яка йде ізсередини. Таку, яка світить і гріє. Чи багатьом все ще вдається щиро усміхатися? Зараз дедалі більше або ввічливих усмішок, або тих, що прикривають усі внутрішні негаразди, або як своєрідна реакція самозахисту, або як зловтішно-сміховита гримаса. Дедалі більше з’являється осіб із викривленими цінностями. Дедалі більше нещасних людей.

Дедалі менше справжніх усмішок...

 – Ви знову привезли вбиті квіти? – ледь чутно злетіло з губ запитання сором’язливої дівчини.

 – Прошу вибачення. Така в мене робота.

 – Зрозуміло, – поміркувавши, відповіла покупчиня і відвернулася назад до стенда. А потім узяла з полиці пакет із саджанцями квітів, схожих на метеликів. Сьогодні – рожеві.