Вікторія Ван - Мелодія серця, Вікторія Ван

— Що? — тільки й змогла видихнути вона. Її голос був тихий, наче вона не повірила власним вухам. — Як це можливо? Я… я не знала…

— Ти не помічала, як вони дивляться на тебе? Як Чонгук постійно шукає твою увагу? Як Техьон завжди намагається бути поруч, коли ти потребуєш підтримки? — Шуґа говорив спокійно, майже відсторонено, але в його голосі відчувалася тінь болю. — Я знаю, що це для тебе неочікувано, але ми всі в різний спосіб намагаємося приховати свої почуття. Це важко для кожного з нас. Особливо для мене.

Юн не знала, що сказати. Вона думала, що розуміє хлопців, але тепер здавалося, що всі її уявлення були хибними. Вона справді любила їх як друзів, але ніколи не припускала, що їхні почуття можуть бути такими глибокими. І тепер це ставило перед нею ще складніший вибір.

— Я не хотіла зробити вам боляче... — почала вона, намагаючись підібрати правильні слова. Її серце калатало в грудях, мов у пастці.

Шуґа підняв руку, мовляв, їй не потрібно пояснювати.

— Ми не звинувачуємо тебе. Ми розуміємо, що ти не знала. Але тепер ти знаєш, і я хочу, щоб ти це усвідомила. Це не просто про дружбу. Ми всі намагаємось розібратися в цьому, і я думаю, що Чонгук і Техьон теж не хочуть тебе підштовхувати до вибору. Але я також не можу більше мовчати, Юн. Ми всі на межі, і це впливає на кожного з нас.

Юн мовчала. Слова Шуґи все ще відлунювали в її голові, віддаючись гострим болем десь у глибині серця. Її пальці несвідомо затремтіли, і вона стиснула їх у кулаки, намагаючись заспокоїтися. Дихання стало важким, а всередині зростала хвиля тривоги.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? — нарешті прошепотіла вона. Її голос ледь долинув до вух Шуґи, але той почув, нахилившись ще ближче.

— Я не можу говорити за Чонгука чи Техьона, але хочу, щоб ти розібралася зі своїми почуттями, Юн, — сказав він тихо, його голос залишався твердим, хоч у ньому відчувалася легка нотка суму. — Ми не можемо продовжувати так, як раніше. Це вбиває кожного з нас. І якщо ти справді не відчуваєш нічого більше, ніж дружба… тоді скажи це. Ми зможемо рухатися далі.

Його останні слова прозвучали, наче вирок. Юн затріпотіла, відчуваючи, як світ навколо здавлює її. Їй здалося, що все, що було таким стабільним і знайомим, почало руйнуватися. Її дружба з хлопцями, ті моменти, коли вони разом сміялися, гуляли, підтримували одне одного — тепер це все було під загрозою.

— Я не можу зараз… — вона зупинилася, опустивши очі. В її голові панував хаос, а слова не йшли. — Це занадто.

Шуґа мовчки дивився на неї, його обличчя залишалося незворушним, але в його очах читалася втома. Він знав, що відповіді одразу не буде, але йому було важливо, щоб Юн зрозуміла ситуацію, в якій вони опинилися.

— Я знаю, що це важко, — нарешті тихо сказав він. — Але рано чи пізно ти маєш визначитися. І не лише заради нас, але й заради себе.

Юн кивнула, не піднімаючи очей. Вона відчувала себе маленькою і безпомічною, ніби втратила контроль над власним життям. Її раптово охопила хвиля емоцій — страх, розгубленість, навіть якась невідома форма вини. Як вона могла не помітити цих почуттів раніше? Як могла не бачити, що всі ці місяці їхнє спілкування змінювалося?

— Я… я подумаю, — відповіла вона, її голос зламався на останніх словах. Вона не могла зараз сказати більше, адже сама не знала, як усе це зрозуміти.

Шуґа мовчки кивнув, піднявся з лавки і підійшов до дверей.

— Я не хочу, щоб ти відчувала тиск, Юн. Але нам всім потрібна ясність. Ми не можемо продовжувати жити в невизначеності.

З цими словами він залишив кімнату, залишивши її саму з усіма почуттями, які вибухали всередині. Юн відкинула голову на спинку стільця і заплющила очі. Серце калатало в грудях, мовби хотіло вирватися назовні.

Стіни кімнати, які ще кілька хвилин тому здавалися такими теплими й затишними, тепер здавалися холодними та незатишними. Тиша огорнула її, тільки власне дихання луною відбивалося від стін.

Що вона мала робити? Як могла обрати між ними, коли сама не до кінця розуміла власних почуттів?