дитинча, яке нікому в світі не завдало жодної кривди. Такі були справи, ні туди, ні сюди, без жодного виходу й без надії його знайти, аж раптом своє слово промовив дід, Хай хтось до мене підійде, були його слова, Вам води, запитала котрась із дочок, Не хочу я води, вмерти хочу, Ви ж знаєте, батьку, лікар каже, що це неможливо, пригадайте собі, що смерти більше нема, Лікар нічого не розуміє, відколи світ світом, завжди був час і було місце для смерти, Тепер уже ні, І тепер є, Заспокойтеся, батьку, а то гарячка підскочить, Нема в мене гарячки, а якби й була, то яка різниця, послухай мене уважно, Слухаю, Підійди ближче, щоб мені голос не пропав, Кажіть. Дід прошепотів дочці на вухо кілька слів. Вона хитала головою, але дід і далі наполягав на своєму. Це нічого не дасть, батьку, спантеличено промимрила дочка, зблідла від зачудування, Ще й як дасть, А якщо не дасть, Утік не втік, а побігти можна, А якщо не дасть, Нічого страшного, привезете мене назад додому, А маля? І маля разом зі мною, якщо я там залишуся, то й воно зі мною. Дочка спробувала поміркувати, на її обличчі читалося вагання, й насамкінець вона запитала, А чому б вас не привезти додому й не поховати тут, Сама зваж, що воно було б, двоє мертвих у хаті, коли в усій країні, ніхто, хоч зі шкури пнися, не може померти, як ти це пояснюватимеш, а крім того, я маю сумнів, чи смерть, так як воно тепер є, не оживить нас назад, Це божевілля, батьку, Хай божевілля, а іншого виходу зі становища я не бачу, Ми хочемо, щоб ти жив, а не помер, Але не таким, як оце тепер, живим мерцем, живим лише про людське око, Коли ви так хочете, ми вашу волю вволимо, Поцілуй мене. Дочка поцілувала його в чоло й вибігла в сльозах. Відтак, заплакана, вона оголосила в родинному колі про батькове рішення, ще цієї ж таки ночі його треба перевезти через кордон, де він гадає, що смерть, у тій країні ще й надалі присутня, не матиме іншого виходу, крім як забрати його до себе. Новину сприйнято зі змішаним почуттям гордощів і покори, гордощів, бо не щодня трапляється, щоб стара людина отак із власної волі віддавалася смерті, яка її цурається, покори, бо заварив кашу, так і їж, що тут поробиш, коли того ніяка сила не пересилить. Написано ж, що в житті всього не доскочиш, і мужній дідусь залишить по собі всього-навсього бідну й чесну родину, яка, поза сумнівом, шануватиме його пам’ять. Крім отієї дочки, що вибігла в сльозах, та маляти, що нікому не завдало жодної кривди, до родини належали ще одна дочка зі своїм чоловіком, їхні троє дітей, на щастя здорові, та незаміжня тітка, яка вже бозна-відколи ходила в старих дівках. Іще один зять, чоловік тієї дочки, що вибігла в сльозах, подався на заробітки на далеку чужину, й завтра йому прийде звістка, що він одним разом залишився без свого єдиного сина та без тестя, якого шанував. Таке воно життя, однією рукою дає, а другою, коли прийде час, усе зразу забере. Про те, що для нашої оповіді насправді важать геть обмаль родинні зв’язки кількох селюків, які найімовірніше в ній більше не з’являться, ми знаємо краще за будь-кого, але нам здалося, що неслушно було б, навіть із суто технічних міркувань розгортання сюжету, відбутися двома короткими рядками, говорячи про тих людей, котрі стануть персонажами одного з найдраматичніших епізодів у цій нашій, звісно ж, достовірній, дарма що неправдивій, історії про витівки смерти. Тому вони залишені. Нам іще хіба належить уточнити, що незаміжня тітка висловила додатковий сумнів, Що скажуть сусіди, запитала вона, коли помітять, що тут уже нема тих, які, не вмираючи, належали смерті. Загалом незаміжня тітка не висловлюється в такий вишуканий і вибагливий спосіб, а тепер промовила так, аби не розплакатися, що неминуче сталося б, якби вона назвала ім’я хлопчика, що нікому на світі не завдав жодної кривди, чи сказала слова` мій брат. До неї озвався батько решти трьох дітей, Розкажемо, що відбулося, й побачимо, що буде далі, напевно, нас звинуватять у здійсненні підпільних поховань поза цвинтарем, та ще й в іншій країні, Аби тільки з цього приводу війна не почалася, відказала тітка.
У напрямку кордону вони пустилися майже опівночі. Неначе підозрюючи, що законюються якісь дивні речі, село вляглося спати пізніше, ніж зазвичай. Нарешті на вулицях запала тиша й світло в хатах стало по черзі згасати. До гарби впрягли мулицю, потім на превелику силу, хоча важив він зовсім небагато, зять і обидві дочки спустили сходами діда, якого ще треба було заспокоювати, коли він ледь чутним голосом запитав, чи не забули вони рискаль і лопату, Авжеж, узяли, не переймайтеся, й одразу по тому мати дитини вийшла нагору, притулила її до грудей, сказала, Прощавай, синку, я тебе більше не побачу, й то була неправда, бо вона так само мала їхати гарбою разом із сестрою та шваґром, адже трьох осіб для виконання задуманого не було забагато. Незаміжня тітка не схотіла прощатися з тими, хто рушав у подорож в один бік, і замкнулася в кімнаті з небожатами. Позаяк металічне обіддя коліс гарби дуже гриміло б на нерівному бруці вулиці й був би великий ризик того, що з вікон почнуть визирати односельці, зацікавлені питанням, а куди ж це мандрують сусіди о такій порі, постановлено обколувати село путівцями аж до виїзду на трасу вже за його межею. До кордону було зовсім недалечко, але траса, на жаль, не вела до нього, в певному місці треба було з неї збочити й далі прямувати стежинами, де гарба ледь могла проїхати, а найгіршим було те, що останній відтинок вони мусили подолати пішки, так би мовити, навпростець кущами, тягнучи за собою діда невідомо як. Слава богу, зять добре знає цю місцевість, бо не тільки облазив її всю на полюванні, а ще й коли-не-коли, бувало, грішив аматорським пачкарством. До того місця, де треба було залишити гарбу, дорога забрала майже дві години, й тоді зятеві спало на думку примоцувати діда згори до мулиці, бо він вірив у силу її ніг. Тварину випрягли, зняли з неї зайву упряж і спробували, докладаючи великих зусиль, закинути на неї діда. Жінки побивалися, Ой милий батечку, Ой милий батечку, й разом зі слізьми з них виходили рештки сил. Сердега-дід був у напівсвідомому стані, ніби вже переступаючи перший поріг смерти. Не вийде в нас нічого, зневірився був і зять, але раптом йому сяйнуло, що зарадити справі можна, якщо він перший сяде на мулицю й потім затягне діда поперед себе на загривок, Я його затягну попід руки, більше нема як, а ви знизу підштовхнете. Мати хлопчика сходила до гарби поправити ковдрочку на дитині, щоб та, бува, не змерзла, лишенько таке, й повернулася на допомогу сестрі. Один, два, три, промовили вони, але безрезультатно, тіло тепер важило неначе камінь, вони ледь подужали відірвати його від землі. І тут
