сталося щось небачене, таке собі диво-дивина й чудо-чудасія. Неначе закон земного тяжіння на хвильку втратив чинність чи радше обернувся навспак, тобто почав діяти знизу вгору, дід легенько вислизнув із рук дочок і сам собою, пливучи в повітрі, піднісся до простягнутих зятевих обіймів. Небо, від самого заходу сонця вкрите густими дощовими хмарами, роз’яснилося й осяяло землю місячним промінням. Уже можна рушати далі, сказав зять, звертаючись до своєї жінки, ти поведеш мулицю. Мати хлопчика зазирнула під ковдрочку, щоб побачити, як почувається малий. Його стулені повіки скидалися на дві маленькі бліді плями, а личко розмилося. Тоді вона зойкнула так, що навколо аж луна покотилася лісом і звірі здригнулись у своїх норах, Ні, я свого сина на той бік не понесу, не на те я його привела, щоб віддати смерті власноруч, ідіть з батьком, я лишуся тут. Сестра підійшла до неї й запитала, Думаєш, краще дивитися, рік у рік, як він конатиме, В тебе троє здоровеньких, ти з жиру промовляєш, Твій син мені однаково рідний, Тоді ти й неси його, а я не можу, А я не мушу, це означало б убити його, В чому ж різниця, Віддати смерті та вбити, то не одне й те саме, принаймні в цьому разі, ти мати цієї дитини, не я, А ти змогла б віддати когось із твоїх дітей або й усіх, Гадаю, змогла б, але руку навідруб за це не дам, От бачиш, що правда таки ж моя, Коли ти так хочеш, зачекай на нас, ми переправимо батька. Сестра відійшла, взяла мулицю за вуздечку й запитала, Ходімо, чоловік відповів, Та нумо ж, ходімо, але потихеньку, бо я не хочу, щоб він упав. Була повня, місяць сяяв. Десь там, попереду, чекав кордон, ота лінія, яку можна побачити лише на мапах. А як ми знатимемо, що вже перейшли, запитала жінка, Батько знатиме. Вона зрозуміла й більше ні про що не питала. Вони прямували далі, ще сто метрів, ще десять кроків, аж раптом чоловік сказав, Перейшли, Помер, Еге ж. Голос позаду повторив, Помер. Мати хлопчика востаннє тримала в обіймах мертву дитину, тулячи її до себе лівою рукою, тоді як правою вона тримала на плечі рискаль і лопату, що їх забули взяти з собою шваґер і сестра. А пройдімо-но ще трошки вперед, он до того ясена, сказав шваґер. Удалині, на схилі, світилися вогники якогось поселення. Звук кроків мулиці підказував, що земля тут була м’яка, копати буде неважко. Це місце мені до вподоби, сказав по надумі чоловік, дерево буде за прикмету, коли носитимемо йому квіти. Мати хлопчика скинула на землю рискаль та лопату й ніжно поклала дитину додолу. Потім сестри вдвох обережненько, щоб, боронь боже, не впустити, зняли батькове тіло й, не чекаючи допомоги чоловіка, що саме злізав з мулиці, поклали його побіля онукового. Мати хлопчика ридала й раз у раз повторювала, мій синку, мій батечку, а сестра підійшла до неї й обійняла, так само плачучи й кажучи, Так воно краще, так воно краще, їхнє життя, горопашних, хіба ж то було життя. Обидві впали навколішки, оплакуючи мертвих, що перехитрили смерть. Чоловік уже взявся за рискаль, копав, викидав лопатою вириту землю, знову копав. Глибше земля була твердіша, щільніша, з домішкою каміння, й тільки по пів годині безперервної праці яма набула достатньої глибини. Ні домовини, ні покрівця не було, тіла лежатимуть на щирій землі, в самій лише одежі, що була на них. Спільними зусиллями чоловік і дві жінки, він у ямі, вони обабіч, потихеньку спустили діда, жінки тримали його, з’єднавши руки хрестом, а чоловік підпирав знизу. Жінки безеперестану плакали, чоловік мав сухі очі, але ввесь тремтів, неначе в пропасниці. Попереду ще було найгірше. У супроводі сліз і квилі малого спущено й примощено біля діда, але так було негарно, дрібне тільце, покладене окремо, ніби воно не було частиною родини. Тоді чоловік нахилився, підніс дитину з землі й поклав ницьма дідові на груди, потім схрестив дідові руки навколо малесенького тільця, от тепер гаразд, вони влаштовані й наладнані на спочинок, можемо закидати їх землею, без поспіху, потрошку, нехай вони ще трохи на нас подивляться, нехай із нами попрощаються, слухайте, що вони кажуть, прощавайте, донечки, прощавай, зятечку, прощавайте, дядечку й тітонько, прощавай, матінко. Коли яма була засипана, чоловік потоптався по землі й вирівняв її, аби могила не впадала в очі, якщо хтось повз неї проходитиме. У головах він поклав камінь, а на місці ніг іще один, меншенький, потім засипав могилу заздалегідь наготованою травою, яку нарізав був рискалем, за кілька днів інші рослини, живі, з’являться на місці зів’ялих і засохлих, що ввійдуть у ланцюг живлення, повернувшись у землю, з якої виросли. Чоловік широкими кроками виміряв відстань від дерева до могили, їх було дванадцять, потім, поклавши на плече рискаль і лопату, сказав, Ходімо. Місяць сховався, небо знову захмарилося. Коли вони запрягли мулицю в гарбу, почався дощ.
Персонажі драматичного чину, описаного вище напрочуд докладно як на оповідь, що в ній дотепер зацікавленому читачеві радше пропоновано, так би мовити, панорамне бачення фактів, виринули перед очі несподівано й були залічені до суспільної верстви незаможних селян. Цю помилку, спричинену швидкобіжністю першого враження та поверховістю авторового погляду, треба, шануючи правду, негайно виправити. Незаможна селянська родина, з отих справді незаможних, ніколи не здобулася б на гарбу й не мала б коштів на те, щоб прогодувати таку проїсну тварину, як мулиця. То була родина хоч і дрібновласницька, але засібна, як на те скромне середовище, в якому вона жила, їм не бракувало виховання та шкільної науки, щоб вести між собою діалоги не просто грамотні мовно, але й такі, що їх, за браком ліпшого окреслення, одні називають змістовними, інші значущими, а ще інші, приземленіші, ваговитими. Інакше незаміжня тітка ніколи б не спромоглася була побудувати знамените речення, прокоментоване вище, Що скажуть сусіди, коли помітять, що тут уже нема тих, які, не вмираючи, належали смерті. Вчасно виправивши огріх та поновивши правду в її правах, погляньмо тепер, а що ж сусіди сказали. Попри вжиті заходи маскування, хтось із них таки побачив гарбу й загадався питанням, а куди ж ці троє мандрують у таку пору. Саме таке питання отой пильний сусіда спершу сформулював подумки, І куди ж мандрують оці троє в цю нічну пору, а наступного ранку адресував його, з невеличкою поправкою, зятеві старого господаря, І куди ж ви мандрували в оту нічну пору. Запитаний відказав, що вони їздили залагодити одну справу, але сусіду ця відповідь не задовольнила, Якусь справу, опівночі, гарбою, разом із жінкою та своячкою, дивина та й годі, сказав він, Хай дивина, а так воно й було, І звідки ж ви верталися вже вдосвіта, Це тебе не обходить, Твоя правда, даруй, воно мене справді не обходить, але в усякому разі мені, мабуть, вільно запитати, як почувається твій тесть, Як і раніше, А твій племінничок, Так само, То хай вони обидва одужують, Дякую, Бувай здоровий, Бувай здоровий. Сусіда відійшов на кілька кроків, зупинився й повернувся назад, Бачилося мені, що ви в гарбі щось везли, а твоя своячка
