Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Знічений чоловік відкашлявся, потім ще раз відкашлявся і раптом перестав просторікувати:

— Ймовірно, подорож займе ще шість днів. Тіло… містера Брудберка ми повинні доставити на сушу, тому прошу всіх, хто живе з ним на одному поверсі, переселитися до інших кімнат, — швидко й безцеремонно закінчив він.

— Отже, тепер я можу випити свій чай на сніданок? — Леді Лавінія підняла чашку і привітно підняла її в повітрі.

Леді Брудберк залилася сльозами, вже навіть забуваючи витирати їх хусткою. Містер Ллевеллін забарабанив пальцями по столу:

— Леді Фейрфекс, проявіть хоч трохи поваги до втрати леді Брудберк.

Лавінія прожувала булочку і запила чаєм.

— Я поважаю втрату леді Брудберк, але не варто так убиватися. Лорда Брудберка з нами вже немає, — вона склала руки в молитовному жесті, — а леді Брудберк залишилася багатою і вільною дамою. Хіба це привід так плакати?

— Якби ви любили! — раптом вигукнула леді Брудберк. — Якби ви коли-небудь любили, то знали б, як це втратити світло своєї душі! То невимовна мука! І ви кришите мені сіль прямо на оголене серце… О… — Схлипнула вона, відкидаючись на спинку шовкового стільця і закриваючи обличчя руками в білосніжних рукавичках, бруднячи тканину сажею, що розтікалася, якою були підведені її очі.

— О, леді… — Містер Ллевеллін подав їй серветку.

— Дякую… Ви такий джентльмен…

— О, вибачте, — подала голос Лавінія. Усі погляди знову звернулися на неї. — Вас видали заміж батьки? Тобто вони наполягли на тому, щоб ви були дружиною лорда Брудберка?

— Так, — гикнула леді Брудберк.

— І ви його так полюбили за роки шлюбу? Чи пристрасть спалахнула… сьогодні? — Вона поставила лікті на стіл, зчепила пальці й поклала на них голову, з інтересом розглядаючи засиніле обличчя леді Брудберк.

— Мерзотниця! — запищала дама, підскакуючи зі свого стільця, від злості зачіпаючи його ногами.

Гуркіт упалих меблів оживив усіх.

Леді та джентльмени припинили спостерігати за драмою і, відкривши срібні баранчики, поспішно почали трапезу. Це був фінальний акт трагедії.

— Ви б хоча б плаття темне вдягли, заради пристойності, — раптом, нахилившись через стіл, прошепотів містер Едвард Ллевеллін з Уельсу.

— Я не збиралася нікого ховати, тож у мене немає таких запасів із собою, — розбиваючи ложечкою яйце, не соромлячись гучності, відповіла вона. — Як тільки прибуду в Париж, замовлю в модистки якесь чорне й закрите плаття. Нехай усі вважатимуть мене черницею.

Містер Ллевеллін пирхнув і відкинувся на стілець, схрещуючи руки на грудях.

— А хто виявив тіло? — не дивлячись ні на кого конкретного, запитала леді Лавінія.

— Боцман, — пробурчав містер Едвард, гадаючи, що вона звертається до нього.

— А хто встановив причину смерті? — Вона розрізала яйце і дістала жовток.

— Корабельний лікар, — наливаючи каву з кавника, відповів містер Едвард.

— Тут є корабельний лікар? — Вона завмерла і високо підняла брови, продовжуючи дивитися в тарілку. — І мені кави, будь ласка. — Вона перестала гримасувати й підсунула свою чашку ближче до містера Ллевелліна. Його обличчя позеленіло від роздратування, але він покірно налив кави.

— Ви ж пили чай, — повертаючи їй чашку, штовхаючи по столу, грубо сказав він.

— Та я вже випила чай, — вона посміхнулася і знову взяла кубик цукру. — Що щодо корабельного лікаря?

— Не знаю. Я його не бачив. Здається, хтось із команди судна його покликав. Мабуть, боцман чи капітан.

— Хм… — недбало помішуючи цукор і не звертаючи уваги на те, що дзвенить ложечкою по стінках чашки, задумливо протягнула леді Лавінія.

— Ви можете… — почав містер Ллевеллін.

— А ви бачили тіло?! — збудженим голосом перебила вона його, відставляючи чашку трохи далі й хапаючись пальцями за край столу, стримуючись, щоб нахилитися ближче.

— Ні.

— Хочете подивитися? — Її очі небезпечно блиснули.

— Ні, — брови містера Ллевелліна злетіли догори. — Я ж журналіст, а не слідчий. Мені ні до чого дивитися на покійного, до того ж діагноз йому встановив лікар.

Відмахнувшись від нього, леді Лавінія повернулася до леді Брудберк, від якої виходила негативна енергія.

— А ви бачили вашого чоловіка після смерті?

— Мені ні до чого турбувати його бідне тіло, — прохрипіла вона, захрипла від плачу.

— Безсумнівно, — фальшиво посміхнувшись, відповіла вона. — Що ж, приємно було трапезувати разом. Приємного вам дня, панове і пані, — вона встала і, зробивши неглибокий реверанс, демонструючи королівську поставу — спину з глибоким вирізом, який оголився через зібране волосся, покинула каюту їдальні.

У душі вона точно задумала оглянути тіло. Їм доведеться подорожувати разом із трупом ще цілих шість днів. А раптом сталося насильницьке вбивство? Адже крім корабельної команди, ніхто не бачив тіла.

Між нудним обідом і швидкою вечерею леді Лавінія перебувала в кімнаті, втомлюючись від безділля. Вона вже встигла дізнатися про каюту, в якій помер містер Брудберк. І про приблизний час смерті вже ходили чутки. Вона навіть спробувала дізнатися про особу корабельного лікаря, але ті, кому вона ставила це питання, загадково ухилялися від відповіді, відповідаючи загадковими фразами:

— Пані Фейрфекс, сподіваюся, ви в доброму здоров'ї. Інакше, навіщо шукати лікаря?

Так відповідали боцмани, кухонні коки та деякі слуги.

З вечерею вона розбиралася поспішно і не надто акуратно. Куряча ніжка таки вислизнула з-під ножа і впала на світлу сукню, залишивши некрасиву жирну пляму.

Сплеснувши руками, вона поспішно покинула товариство.

Вийшовши за межі їдальні, леді Лавінія схопила в руку важку олійну лампу за скрипуче кільце і тихо рушила вниз до кают другого класу.

Попри те, що у Брудберків грошей було більш ніж достатньо, щоб дозволити собі дві каюти першого класу, вони демонстрували не лише свій достаток, а й любов, яку пронесли крізь роки.