Вільям Форд Гібсон - Нейромант

ім’я Мацуґа обговорювали тут контрабанду заборонених гормональних препаратів. Кейс пам’ятав цей коридор – брудну доріжку, ряди однакових дверей, що вели до тісних кабінетів. Одні двері відчинені. Молода японка в чорній футболці без рукавів глянула на нього з-за білого термінала. За спиною в неї висіла реклама турів до Греції – егейська бірюза, покреслена низкою ідеограм.

– Викличте охорону, – сказав їй Кейс і побіг коридором геть. Останні двоє дверей були зачинені й, як йому думалося, замкне­ні. Він розвернувся і вдарив ногою в нейлоновому кросівку по блакитному композитному полотну дверей у кінці коридора. Двері тріснули й злетіли з дешевих завіс. У кабінеті було темно, у плямі світла з коридора виднівся білий корпус термінала. Він повернувся до дверей праворуч, ухопився за прозору пластмасову ручку й наліг усією вагою. Щось клацнуло, і він опинився у кабінеті. Тут вони з Вейджем і домовлялися про гормони, але тепер тут нічого не нагадувало про підставну компанію Мацуґи. Ніякого термінала, анічогісінько. Крізь запилюжене вікно пробивалося світло з провулка за павільйоном. Кейс роздивився оптоволоконне щупальце, що стирчало з розетки, стос брудного одноразового посуду й корпус вентилятора без лопатей.

За шибу правив цільний лист прозорого пластику. Кейс ски­нув куртку, намотав її на праву руку й ударив. Пластик тріснув. Знадобилося ще два удари, аби вибити його геть. Крізь притишені звуки відеоігор почулася сигналізація, що спрацювала чи на вибиту шибу, чи на виклик тієї дівчини з коридора.

Кейс розвернувся, вдягнув куртку й перевів кобру в бойовий режим.

За зачиненими дверима він розраховував, що переслідувач шукатиме його в іншому кабінеті, двері якого він вибив перед тим. Бронзовий наконечник кобри дрібно захитався: Кейсів пульс передавався пружиною.

Нічого не сталося. Було чути лише завивання сигналізації, гуркіт відеоігор, серцебиття. Коли прийшов страх, Кейс зустрів його, наче напівзабутого друга. То була не стробоскопічна дексова параноя, а звичайний тваринний страх. Кейс так довго жив у режимі постійної тривоги, що майже зовсім забув відчуття справжнього страху.

Цей кабінет цілком годився, аби лишитися тут назавжди. Він, Кейс, міг би тут загинути. У них можуть бути пістолети…

З дальнього кінця коридора почувся звук удару. Чоловічий голос прокричав щось японською. Страшний вереск. Іще удар.

Кроки, неспішні, ближче й ближче.

Проминули зачинені двері. Затрималися на три удари серця. Повертаються. Один. Два. Три. Шурхіт підбора по килимку.

Залишки дексової бравади остаточно випарувалися. Кейс заблокував кобру й наосліп кинувся до вікна. Нервами струме­нів жах. Він підскочив, перелетів підвіконня й упав додолу, перш ніж зрозумів, що збирається зробити. Удар об асфальт пронизав гомілки тупим болем.

У трикутнику світла, що вибивалося крізь напівпрочинений вентиляційний отвір, Кейс роздивився купу порізаного оптоволокна й корпус розбитої консолі. Упавши долілиць на розмоклу фанеру, відповз у тінь. Квадрат вікна блідо світився на темній стіні. Досі завивала сигналізація – тут її було краще чути, стіна павільйону глушила гуркіт ігор.

З вікна показалася голова, підсвічена флуоресцентними коридорними лампами, і зникла. Потім знов показалася, але рис обличчя Кейсові розгледіти не вдалося. Блиснули сріблясті окуляри. «Твою наліво!» – вилаявся хтось жіночим голосом. Акцент агломератський, північний.

Голова зникла. Кейс порахував до двадцяти й підвівся. Сталеве дуло кобри він досі стискав у руці – знадобилося кілька секунд, аби згадати, що це й навіщо. Він покульгав провулком, намагаючись не ставати на ліву ногу.

Пістолет Сіна виявився дуже тугою п’ятдесятилітньою в’єтнамською реплікою південноамериканської модифікації «Вальтер ППК» із самозводом на першому пострілі. До нього надавалися дрібні довгасті набої 22-го калібру, і Кейс був би радий, якби Сін продав йому розривні з азидом свинцю, а не дешеві китайські з експансивними кулями. А втім, це все-таки був пістолет із дев’ятьма набоями, тож він узяв його, сховав у кишеню куртки й поніс вулицею Сіґа. На руків’ї були червоні пластикові накладки з рельєфними зображеннями драконів, і Кейс, тримаючи руку в кишені, водив по них пальцем. Кобру він викинув у перший-ліпший смітник на Нінсей і насухо ковтнув чергове колесо дексу.

Стимулятор забринів у Кейсових нервах і погнав його вниз по Сіґа до Нінсей, потім по Баїцу. Він вирішив, що хвоста більше нема, і це цілком його влаштовувало. Треба було декому подзвонити, владнати кілька справ, із якими годі зволікати. Через два квартали на Баїцу стояла непримітна десятиповерхова цегляна офісна будівля бридкого жовтого кольору. Вікна не світилися, та якщо закинути голову, над дахом можна було роздивитися бліде пасмо світла. Згасла неонова вивіска під зграйкою ідеограм біля головного входу обіцяла «ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬ». Якщо це місце й мало ще якусь назву, Кейс її не знав – усі звали його просто «Дешевим готелем». Він звернув із Баїцу в провулок і підійшов ним прямісінько до зовнішнього ліфта. Ані капсульного готелю на даху, ані ліфта до нього первинна конструкція не передбачала, тож шахту нашвидкуруч приро­били до стіни бамбуковими балками й епоксидкою. Кейс заліз у пластмасову кабіну й приклав ключа – шмат твердої магнітної стрічки.

Із першого свого дня в Тібі він орендував у «Дешевому готелі» капсулу й щотижня платив за неї, хоча й не ночував тут жодного разу. Ночував він у дешевших місцях.

У ліфті пахло парфумами й сигаретами, стіни подряпані й засмальцьовані. Проминувши п’ятий поверх, Кейс побачив вогні Нінсей. Коли кабіна з характерним сичанням почала сповільнюватися, він забарабанив пальцями по руків’ю пістолета. Ліфт, як завжди, страшно сіпнувся перед остаточною зупинкою, та Кейс був до цього готовий. Він вийшов і опи­нився у внутрішньому подвір’ї готелю, яке було одночасно й вестибюлем.

За півкруглою консоллю посередині штучного газону сидів японський підліток із підручником у руках. Навколо нього височіло шість ярусів капсул, по десять із кожної з чотирьох сторін. Білі скловолоконні капсули трималися купи завдяки каркасу з промислового риштування. Кейс кивнув хлопцеві й покульгав поперек штучного газону до найближчої драбини. Подвір’я мав захищати від негоди імпровізований дах із ламінованого пластикового шиферу, що торохкотів від сильного вітру й протікав у зливу, але самі капсули були досить надійні. Відчинити таку без магнітного ключа відносно непросто.

Ґратчаста металева кладка здригалася під його вагою, коли він пробирався третім ярусом до номера 92. Капсули глибиною три метри, всередину можна потрапити крізь торцеві овальні люки метр завширшки й десь півтора заввишки. Кейс устромив ключа в щілину й дочекався підтвердження від головного комп’ютера. Магнітні замки обнадійливо грюкнули, і люк піднявся на скрипучих пружинах. Люмінесцентні лампи замиготіли, коли він проліз усередину, смикнув кришку й клацнув по панелі, що активувала ручний засув.

У капсулі