Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– Притримай язика, рідненький, – вишкірився Дін. Його стіл був нашпигований купою протижучкового заліза.

– Побачимось, Діне. Перекажу твої вітання Вейджеві.

Пальці Діна показалися з-під столу, аби погладити ідеальний вузол блідої шовкової краватки.

Не встиг він дійти до перехрестя, як раптом усі клітини тіла заголосили: хтось упав на хвіст і вже майже дихає в спину.

Виховування в собі поміркованої параної Кейс сприймав як належне. Штука була в тому, щоб не випускати її з-під контролю. Та після бразильського дексу штука ця давалася йому тяжко. Він подолав адреналіновий напад, опанував вираз обличчя і, удаючи щось подібне до розслабленої нудьги, пішов за натовпом. Помітивши темну вітрину, на хвильку призупинив­ся. Це був хірургічний салон, зачинений на ремонт. Тримаючи руки в кишенях штормівки, Кейс мляво роздивлявся крізь скло плаский шмат гідропонної плоті на різьбленій розмальованій під нефрит підставці. Колір цієї плоті нагадав йому одну із Зоунових шльондр. На шкірі було витатуйовано блискучий екран, під’єднаний до підшкірного чипа. «Нащо морочитися з хірургією, – міркував він, відчуваючи, як піт стікає по боках, – коли можна просто носити телек у кишені?»

Не повертаючи голови, він підвів очі й придивився до віддзеркаленого у вітрині натовпу.

Ось воно.

За матросами в сорочках хакі на короткий рукав.

Темне волосся, дзеркальні окуляри, темний одяг, струнка статура.

І вже нема.

Кейс пригнувся і стрімголов побіг вулицею, ухиляючись від перехожих.

– Сіне, даси пістолет напрокат?

Хлопець усміхнувся.

– Два година.

Оточені запахами свіжої морської капусти, вони стояли посеред Сіґа за суші-кіоском.

– Ти повернися, два година.

– Мені треба просто зараз. Є щось просто зараз?

Сін попорпався за дволітровими банками, де колись був сухий васабі. Витягнув щось продовгувате, загорнуте в сірий пластик.

    – Тазер. Одна година, двадцять нових єн. Застава тридцять.

– Бляха. Це не те. Мені би пістолет. Типу, як коли треба застрелити когось, ясно?

Офіціант знизав плечима й заховав тазер серед банок.

      – Два година.

Кейс увійшов до крамниці, навіть не глянувши на сюрикени у вітрині. Він їх і в руках ніколи не тримав.

Чип «Мітсубісі-банку», яким він розплатився за дві пачки «Єхеюанів», був зареєстрований на Чарльза Дерека Мея. Навіть кумедніше, ніж Трумен Старр, – ім’я, на яке Кейсові вдалося роздобути собі паспорт.

Японка на касі виглядала на кілька років старшою за старигана Діна, і то без утручань передової медицини. Кейс вийняв із кишені тонкий стос нових єн і показав їй.

– Хочу придбати зброю.

Жінка вказала на футляр із ножами.

– Ні, – відповів він, – не люблю ножів.

Японка витягла з-за стійки видовжену коробку. На жовтій картонній кришці була грубо намальована кобра із загрозливо роздутим капюшоном. У коробці виявилося вісім однакових циліндрів, загорнутих у папір. Кейс спостерігав, як крапчасто– коричневі пальці розгортають один із циліндрів, аби показати йому. На одному кінці тьмяної сталевої трубки був шкіряний шнурок, на другому – невеличка бронзова пірамідка. Японка міцно стисла трубку між великим і вказівним пальцями, потягла за шнурок. Із дула показалися й ураз сховалися три масні витки міцно скрученої пружини.

– Кобра, – пояснила вона.

Небо над неоновим мерехтінням Нінсей було того ж не­певного відтінку сірого. Повітря погіршало – дерло горло, наче зубате, тому половина перехожих була в респіраторах. Десять хвилин у вбиральні Кейс шукав способу приховати кобру під одягом, і нарешті йому вдалося закріпити її за ременем джинсів упоперек живота. Робочий кінець із пірамідкою гойдався між ребрами й підкладом штормівки. Щокроку здавалося, що ця штука от-от випаде на тротуар, та її наявність все одно додавала впевненості.

Насправді в «Чаті» не надто любили вуличних ділків, та буденними вечорами інших відвідувачів тут майже не траплялося. По п’ятницях і неділях було інакше – хоч ділки нікуди й не зникали, вони губилися серед навали моряків і тих, хто полював на моряцькі гаманці. Розчахнувши двері бару, Кейс пошукав очима Раца, та бармена не побачив. Сутенер-завсідник Лонні Зоун водив батьківським скляним поглядом за однією зі своїх дівчат, що саме кадрила юного матроса. Зоун сидів на седативах, які японці звуть «танцем у хмарах». Перехопивши погляд сутенера, Кейс вказав йому на барну стійку. Зоун поволі продефілював між відвідувачів. Його довге миршаве лице випромінювало спокій.

– Лонні, ти Вейджа сьодні не бачив?

Зоун похитав головою, не міняючи виразу обличчя.

– Точно?

– Може, у «Намбані». Може, десь кілька годин тому.

– А бійці були з ним? Один іще худий такий, темноволосий, учорній куртці.

– Ні, – нарешті відказав Зоун, поморщивши лоба й намагаючись згадати настільки незначні подробиці. – Тільки міцні. З тих, нарощених.

Зоунові очі були без білків і майже без райдужок – з-під набряклих повік визирали самі лише велетенські бездонні зіниці. Ними він довго вивчав Кейсове обличчя, тоді опустив погляд і помітив дуло, що випиналося під штормівкою.

– Кобра, – промовив Зоун, підвівши брову. – Мудака якогось зібрався провчити?

– Бувай, Лонні.

І Кейс вийшов із бару.

Хвіст нікуди не зник. Кейс був певен. Його ніби підняло ейфоричною хвилею й понесло. До коктейлю з дексу й адреналіну додалося щось третє. Він подумки казав собі: «Тобі це подобається. Ти здурів».

Адже все це – нехай приблизно і якось збочено – нагадувало йому набіги в матриці. Варто лише щедро закинутися, вляпатися в якусь непролазну й на диво випадкову халепу, як Нінсей поставала перед очима яскравим полем даних. Так матриця колись нагадувала йому послідовності білків, що визначають спеціалізацію клітин. Можна було розігнатись, увійти в занос, віддатися інерції, перетворитися на рух і відсторонитися від усього посеред вихору вуличного бізнесу, обміну інформацією, натовпу людських тіл, що насправді були лише скупченнями даних у мережі чорного ринку…

«Ну ж бо, Кейсе, вбери їх у себе. Вони ж бо цього не чека­ють», – казав він собі. До ігрового павільйону, де він познайо­мився з Ліндою Лі, лишалося півкварталу.

Він прожогом перебіг Нінсей і врізався в неспішну групу моряків. Один із них щось прокричав іспанською навздогін. Зайшовши до павільйону, Кейс відчув, як лавина звуку накриває його, як баси – вже не чутні, а радше відчутні – пробирають до нутрощів. Хтось підірвав десять мегатонн у «Танках», і над на­товпом зловісно виріс голографічний ядерний гриб, заливаючи все навколо білою ударною хвилею. Кейс різко звернув праворуч і кількома стрибками подолав нефарбовані фанерні сходи. Якось вони з Вейджем і з ділком на