Гюдрун Скреттінг - Антон Великий

як Сіґне й Арнольд потискають руки.

— О, так! — каже Сіґне. — Разом вивчали мистецтво, доки оцей старий дурень не вирішив стати бісовим капіталістом!

«Старий дурень» сміється скрипучим сміхом.

— Ага, доки ця дама не вирішила стати божевільною комуністкою, — рохкає він сміхом.

Ми з Уле приголомшено дивимося на старого дурня й божевільну комуністку.

— Може, підемо далі, — несміливо бурмочу я.

Я не надто добре розбираюся у політиці, але знаю, що комуністи й капіталісти мають дуже багато розбіжностей у поглядах. З іншого боку, якщо вірити Івонні, Арнольд не керується політичними вподобаннями, а бігає за всіма дамочками. Чи ганяється на возику?

Хай там як, а цьому час покласти край.

— Ви вже, мабуть, змерзли? — питаю я Арнольда.

Однак Арнольд і не думає мерзнути. Він не втомився і не змерз. Ось вони з Сіґне вже завели розмову про Пікассо.

Якщо я добре пригадую, Пікассо був тим дядьком, який малював людей з одним оком і трьома вухами чи щось таке.

— У спілці художників буде виставка його ескізів, — каже Сіґне. — Хочеш, підемо туди разом якогось дня?

Бідолашна старенька Сіґне, не тямить, що чинить. Запрошувати ласого до жінок старигана — та ще й бісового капіталіста! — на прогулянку до міста?

— Із задоволенням, — тішиться Арнольд. — Я вже й не пам’ятаю, коли бував там востаннє. Може, післязавтра, десь о дванадцятій, скажімо?

Цей старий кнур не упустить свого шансу!

— Добра ідея! — втручаюсь я, випереджаючи Сіґне. — Ми з Уле можемо вас завезти туди, якщо хочете.

Нізащо в світі не можна залишати Арнольда наодинці з Сіґне! Що скаже Івонна?

— А ви любите Пікассо? — здивована Сіґне.

— Ще й як, — кажу я і додаю: — Особливо його ескізи!

Ми ще довго стояли б і розмовляли про мистецтво, якби раптом Долар не рвонув з місця, і ось уже Уле низько летить на повідку вслід за ним. І хоч міцно намотав повідець на руку, це анітрохи його не рятує. Долар мчить щодуху, Уле шпортається за ним, і вони обоє на скаженій швидкості зникають за кутом.

— Побачимося завтра, — кидаю я на ходу Сіґне, хапаюся за руків’я возика і мчу за Уле й собакою.

Десь не надто далеко заливається гавкотом Долар.

— Уле?! — кричу я.

— Я тут!

Голос звучить приглушено, ніби й близько, і ніби далеко.

— Де?

Я обнишпорюю поглядом все навколо. А тоді нарешті бачу Уле, чи радше його зимові чобітки. Лише вони стирчать з високої снігової кучугури.

По другий бік кучугури й по другий бік Уле чути собачий гавкіт. І жіночий голос — не голос Уле.

— Усе добре?

Уле щось мимрить, але Долар гавкає так голосно, що я нічого можу зрозуміти.

— Наша дівчинка має тічку, — пояснює жіночий голос. — Тому твій песик трішки… здурів.

Гавкіт не вмовкає. Ноги Уле, тим часом, відчайдушно боксують у повітрі і, зрештою, зникають у кучугурі, засипаючись зверху снігом.

Я обертаюся до Арнольда у возику.

— Давно я так не веселився! — задоволено ірже він.

Уле не такий задоволений, як Арнольд. Він нарешті виборсується з кучугури й видибує з садка на дорогу. Однією рукою далі щосили утримує Долара, а другу простягає нам.

— Кров, — стогне він.

ПЕРЛИ Й ПІЦА

Коли ми повертаємося з прогулянки, перед дверима Арнольда стоїть дівчинка.

— Дідусю! — вигукує вона, побачивши нас.

— То вона, — шепоче Уле. — Янгол з автомобіля!

Я дивлюся на дівчинку з білявим, осяйним волоссям, яка більше схожа на модель, ніж на янгола. ОК, Уле мав рацію, вона насправді існує. Мабуть, донька Івонни, якщо називає Арнольда дідусем.

— Софіє! — усміхається Арнольд. — А я ж думав, ти в таборі верхової їзди.

— Завтра туди їду, — відповідає дівчинка на ім’я Софія. — А я думала, ти вдома…

Арнольд обіймає янгола.

— Ці милі молоді панове сьогодні мені за компанію. Познайомся!

Ми з Уле вітаємося.

— Ой, у тебе кров! — раптом скрикує Софія.

Вона помітила великий палець Уле. (Важко було не помітити, якщо Уле тримав його задертим угору, як норвезький прапор на День незалежності.)

— Маєш пластир, дідусю?

Звісно, Арнольд має пластир. Уле стоїть у ванній, доки Софія, на вигляд, як янгол (чи все-таки фотомодель?), заліплює пластирем його палець, і вигляд у нього дуже задоволений.

Арнольд по-змовницькому кличе мене до себе.

— Гадаю, ви заслужили невеличку винагороду за… мій вигул, — каже він. — Щось маю для вас у гостьовій кімнаті.

Винагорода? Я хитаю головою.

— Ні-ні, — усміхаюся, — нам нічого не треба.

Я щиро так вважаю, намагаюся наголосити на кожному слові, як це зазвичай уміють дорослі (До того ж ми отримаємо платню від Івонни).

Але Арнольд навіть слухати не хоче. Манить мене за собою, поволі човгає коридором, заводить у двері ліворуч. Там він прямує до комода, висуває шухлядку, зазирає досередини.

Я ж навпаки, щосили намагаюся НЕ дивитися. Бо там, просто під дверима, стоїть статуя. І це зовсім не чоловік на баскому коні, який простягає вперед руку, начеб командує: «Там постане місто!» Ні, статуя — жінка. З цицьками і всім іншим. Зовсім ГОЛА!

— Ось, — озивається від комода Арнольд. — Біжутерія, залишилася після моєї покійної дружини. Не маю, на жаль, дрібняків…

Очевидно, я надто шокований голою жінкою, бо не протестую і ось уже тримаю в руках браслет з перлів.

— Але…

Арнольд відмахується рукою.

— Невже старий чоловік у власному домі не має права чинити, як хоче? — мовби сердито буркає він.

Гм, думаю я, навряд чи Івонні сподобалось би, щоб її батько чинив, як йому заманеться, у своєму домі. Надто з жінками. Але ж не казати цього вголос. Та ще й дідуганові, у якого в гостьовій кімнаті стоїть статуя голої жінки!

Тому я чемно дякую і кладу браслет у кишеню куртки, яка висить на вішаку в коридорі.

Арнольд важко суне до вітальні.

Раптом я згадую: їжа! Ми ж повинні припильнувати, щоб Арнольд попоїв. Пригадую, він тільки каву пив досі.

Та, якщо я добре пам’ятаю, Івонна мала залишити для нього харч. Я вирушаю на пошуки їжі, шукаю у звичних для неї місцях. Однак знаходжу лише бляшанку собачого корму на кухонному столі. Собача миска на підлозі порожня, тож я, про всяке, насипаю туди трохи корму.

— Мабуть, уже час трохи перекусити, — кажу я Арнольдові й відчиняю холодильник.

Старі люди зазвичай кажуть «перекусити», а не «поїсти», думаю я собі. Принаймні так каже моя бабуся.

— О, ви зголодніли? — долинає з вітальні голос Арнольда.

Цієї миті з ванни виходить Уле з великим пластирем на пальці й широкою усмішкою від вуха до вуха.

— Так! — не довго думаючи, випалює він.

Хоч, як на мене, таке казати не пасує. Поїсти повинен Арнольд, а не ми.

— Я знаю, що робити, — каже Арнольд. — Замовимо обід. Не кожного дня у мене бувають такі милі гості.

Замовити обід? Не знаю, чи то мені кивати, чи заперечливо хитати головою.

— Що скажеш, Софіє? Піца? Я плачу!

Софія киває. Ми з Уле переглядаємося. Якось не випадає відмовлятися.

Доки Арнольд телефонує, ми всі решта накриваємо у вітальні стіл. І тут я вперше завважую, який великий цей будинок. І який гарний. Стіни увішані великими картинами, зі стелі звисає велетенська люстра. Мені закрадається підозра, що старий Арнольд нівроку багатий «казанова».

Коли ми беремо на кухні тарілки, Софія раптом нахиляється до нас і стишує голос.

— Ви могли б, будь ласочка, не