Гюдрун Скреттінг - Антон Великий

Я цілковито впевнений, що правильно з «durch».

Хай там як: німці — милий народ. Так багато сміються. Їхній сміх чути досі, хоч ми й далеченько вже відійшли.

Ми повертаємося додому до Уле. Але, пройшовши кілька кроків, я раптом зупиняюся як укопаний.

— Як думаєш, не зарано зараз вигуляти старого діда?

Дивлюся спершу на Уле, потім на свій мобільний. Пів на десяту, а старий мешкає зовсім неподалік.

— Моя бабуся завжди прокидається о п’ятій ранку, — повідомляє Уле.

— А моя — о шостій, — киваю я.

То приходимо до висновку, що старі люди рано встають. Хоча й не розумію навіщо. Їм же нікуди поспішати.

Ми відразу беремо курс на вулицю Лікесвей.

— Треба весь час пам’ятати, що він непосидючий, — кажу я.

— І шаленіє за дамочками, — додає Уле.

— Уявляєш, а якщо він такий собі підстаркуватий «казанова» чи як там їх називають. З розстібнутою сорочкою і золотим ланцюжком на шиї.

— А якщо він пожирає дамочок? — висловлює припущення Уле.

Я зупиняюся. Пожирає? Це вже схоже на жорстокого канібала.

— Жінок не пожирають, а шматують.

— Ок! Хай «шматує».

— Але ні те, ні інше не звучить дотепно, — додаю я. — Ні пожирання, ні шматування.

Не знати, що й гірше, думаю собі.

— Сподіваюся, у нього немає рушниці, — раптом здригається Уле.

— Рушниці?

— Якось бабуся вистрелила в такого мисливця за спідницями, — пояснює Уле.

— Ну, не думаю, що старигани полюють з рушницями… Лише бігають за спідницями.

Вираз «мисливці за спідницями» видається мені дуже старомодним. Безліч вишуканих жінок ходять тепер у штанах.

— У кожному разі, певно, грає бісиками в очах, — припускає Уле.

На дверній табличці написано «Арнольд Буш». Коли ми дзвонимо в двері, десь у глибині помешкання починає голосно гавкати пес. Минає чимало часу, доки двері нарешті відчиняються, і ми опиняємося віч-на-віч зі старим «казановою».

Але треба сказати, що він зовсім не схожий на «казанову». Арнольд Буш, одягнений в домашній халат і вовняні кальсони, опирається на ходунці, такі ж, як у Сіґне. Чуб його дуже схожий на чуприну Дональда Трампа, золотих прикрас немає. І ніяких бісиків в очах, наскільки я бачу.

Він розгублено примружується, роздивляючись нас.

— Ну, це — ми, — бурмочу я.

— Справді? — дивується старий.

Схоже на те, що він уявлення не має, хто ми. І що ми повинні приходити щодня упродовж усього тижня.

— Ми маємо вас вигулювати, — пояснює Уле. — Годину щодня.

— Мене вигулювати? — Арнольд Буш переводить погляд з мене на Уле, а тоді з Уле на мене.

— Вона ж казала, що він дивний, — шепочу я до Уле. — Мабуть, пам’ять у нього теж погана.

А вголос кажу:

— Вам лише треба вдягнутися!

Івонна веліла нам поводитися суворо, однак я намагаюся бути якнайлюб’язнішим.

Раптом я помічаю в очах Арнольда оті бісики.

— Ага, — усміхається він. — Ну, якщо ви так кажете…

Господар жестом запрошує нас увійти в коридор.

— Але старому чоловікові треба багато часу, щоб одягнутися. Ідіть, тим часом, на кухню. Пес буде вам за компанію.

Уле не треба просити двічі. Ми роззуваємося і човгаємо на кухню Арнольда. Там, на стіні, висить картина жінки в купальнику.

— От бачиш, — шепочу я до Уле, доки Арнольд в іншій кімнаті, певно, перевдягається. — Таки старий кнур!

Однак Уле цілком байдуже до старого кнура, ласого до жінок у купальниках. Він уже простягнувся на підлозі, запхавши носа в хутро білого з брунатними плямами собаки.

— Я так люблю собак, — щасливо промовляє він.

Уле лежить так довго. Арнольдові треба, мабуть, сто років на вдягання, а коли він нарешті з’являється у кухні, виявляється, що йому конче треба випити кави.

— Це пес моєї доньки, — каже він. — Але вона не має часу його пильнувати.

— А ким вона працює? — цікавиться Уле.

— Пильнує гроші, замість свого пса.

Еге, цілком можливо, думаю я. Івонна має дуже пильний вигляд, якщо можна так сказати.

— Можемо взяти собаку на прогулянку? — питає Уле.

— Звичайно, — усміхається Арнольд, пускаючи бісики. — Його, до речі, звати Долар.

Виявляється, що Арнольда треба вигулювати в інвалідному возику. Його ноги, видно, функціонують лише в приміщенні. Зате ноги Долара дуже добре функціонують надворі. Навіть ЗАНАДТО добре. Схоже, що це пес вигулює Уле, а не навпаки.

Хоч я й намагаюся не відставати, але возик важко посувається уперед.

— Зачекай! — кричу я Уле.

Арнольд сміється. У шапці і з шаликом на шиї, він сидить, закутаний у плед, і має дуже задоволений вигляд. Воно й не дивно. Надворі чудовий зимовий день, блакитне небо й сніг на деревах, від морозу виблискує усе навколо.

Нарешті ми наздоганяємо Уле на перехресті.

— Тут було футбольне поле, коли я був малий, — показує рукою Арнольд. — А тут — маленький лісок. От скажіть мені, ви граєтеся в індіанців і ковбоїв?

Уле і я хитаємо головами. Ми більше дивимося ютуб. Старі дуже не люблять цього нашого захоплення.

Раптом я здригаюся. Бо трохи далі, попереду нас, я бачу те, що, вочевидь, дуже подобається Арнольдові Бушу. Жінку! Правильніше кажучи, Сіґне Салвесен з ходунцями й двома пакетами.

— Поквапся! Бігом на другий бік вулиці! — шепочу я Уле, який перегородив мені шлях з собакою на повідку.

— Га?

— Треба не дати йому занюхати жінку, — ледь не шиплю я. — Ти що, забув?

Правда, як на мене, було б дуже дивно, якби Арнольд ошаленів, побачивши Сіґне Салвесен. Її краса не так зовнішня, як внутрішня.

Але хто б сумнівався: Уле надто довго не допетрує, дивиться то на мене, то на Арнольда, то на Сіґне. Сіґне вже нас помітила й махає рукою. Було б дивно тепер накивувати п’ятами.

Я блискавично розвертаю возик і тягну його за собою.

— Чому ми їдемо назадгузь? — сердиться Арнольд.

— Бо… з того боку гарніший вид, — кажу я, дуже сподіваючись, що Арнольдові сподобається стара маргаринова фабрика.

— О, ви гуляєте? — каже Сіґне, коли ми порівнюємося з нею.

— Та так… Вигулюємо… собаку, — відповідаю я, щосили намагаючись заслонити собою Арнольда у возику.

Звісно, марні мої зусилля. Сіґне зацікавлено зазирає мені за спину.

— І… стільчик, — додаю я.

Ну, це ж правда. Люди іноді провітрюють свої меблі.

— Он як? — каже Сіґне, однак по ній видно, що вона не вірить.

— Тобто стільчик з чоловіком, — шепчу я їй. — Але мені здається він заснув, тож…

— І зовсім я не сплю, — уриває мене голос з возика.

І як тепер діяти? Ми пообіцяли Івонні, що триматимемо Арнольда Буша якнайдалі від дамочок, а тут допустили до, так би мовити, ближнього контакту з екземпляром його ж віку.

— Ой, видно, вже прокинувся, — кажу писклявим голоском. — Уле, можеш йому трохи поспівати колискової?

Я щосили тримаю ручки возика за собою, бо відчуваю, як старий «казанова» взявся за колеса й намагається розвернути возик.

— Тихо-тихо, мій маленький, — пробує співати Уле, а я, як умію, гойдаю інвалідний возик.

— Який я вам маленький! — бурчить старий.

— Арнольд Буш? — раптом вигукує Сіґне.

— Сіґне Салвесен? — вигукує Арнольд.

— О, ні… — тихо бурмочу я, розвертаючи возик з Арнольдом.

Я розумію, де проколовся. Обоє старих зналися вже давніше між собою і впізнали одне одного за голосами.

А з іншого боку: що поганого може статися? Старий мисливець за спідницями гірше тримається на ногах, ніж Сіґне Салвесен, тож ні про яке велике полювання і мови бути не може. Чесно кажучи, не розумію, що в цьому аж такого страшного.

— Ви знайомі? — дивується Уле, дивлячись,