Євген Дмитренко - Прочитай мене!, Євген Дмитренко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Колись давно жив собі один пра-пра-пра-пра... прадід. І був у того пра-пра-пра-пра... прадіда маленький пра-пра-пра-пра... правнук, який дуже сильно любив свого пра-пра-пра-пра... прадіда. І була в того пра-пра-пра-пра... правнука старенька пра-пра-пра-пра... прабабуся, дружина того пра-пра-пра-пра... прадіда.
От якось той пра-пра-пра-пра... прадід узяв на руки свого пра-пра-пра-пра... правнука та й почав розповідати одну цікаву історію зі свого життя:
— Якось пішов я до лісу за хворостом й побачив височезне дерево. Воно було най-най-най-най... найвищим в тому лісі. Таке високе-превисоке, що навіть верхів'я не було видно. А ще, було воно най-най-най-най... найгарнішим і з най-най-най-най... найдивовижнішими листочками. І росла на тім дереві картопля.
— Діду, — зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так картопля ж на деревах не росте!
— Так і я про це подумав. — мовив пра-пра-пра-пра... прадід — Тому вирішив перевірити. Тож, заліз я на те най-най-най-най... найвище дерево, зірвав картоплю, розламав її. Дивлюся, а в середині бубка від абрикоси.
— Діду, — знову зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так в картоплі бубочок немає!
— Так і я про це подумав. — мовив йому пра-пра-пра-пра... прадід — Але ж кажу тобі те, що бачив власними очима. Не побачив би, сам би не повірив.
Дід почесав свою сиву бороду й продовжив.
— Тоді мені пам'ятається, що захотілося розколоти ту бубочку. І от, бив-бив-бив-бив я ту бубочку. Бив-бив-бив-бив і розбив. А звідти, білка вискочила й чкурнула на самісіньку вершину дерева. Підвів я голову, поглянув на гору, а звідти крокодили повзуть.
— Діду, — і знову піддався сумнівам дідовим словам пра-пра-пра-пра... правнук — так білки з бубочок не вискакують і крокодили по деревах не лазять!
— Це ти мені кажеш? — засопів пра-пра-пра-пра... прадід — Та я власними очима бачив тих крокодилів. Ще й досі пам'ятаю їхні гострющі-прегострющі зуби. Та крокодили були не таким страшним, як той ведмідь, що чекав мене внизу. Він мав най-най-най-най... найзліші очі у світі. Най-най-най-най... найгостріші пазурі та най-най-най-най... найогидніші зуби. Я вже думав, що пропав. Бо ж діватися було нікуди!
— А як же ти тоді врятувався? — поцікавився пра-пра-пра-пра... правнук.
— Та як, як? Потім я прокинувся! — мовив пра-пра-пра-пра... прадід — Прокинувся й вирішив того дня до лісу не ходити!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прочитай мене!, Євген Дмитренко», після закриття браузера.
