Вайлет Альвіно - Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно

Розділ 6.1

Бал був нудним, довгим, і ще я відтоптала ноги половині своїх партнерів. Так, я не була найкращою танцівницею у світі, але мушу чесно зізнатися, що частину ніг я віддавила спеціально. Зазвичай через надто тісні захвати, вульгарні посмішки або безперервні теревені. Але мушу визнати, вони всі мужньо терпіли й посміхалися у відповідь. Хоча було б дивно, якби хтось відштовхнув мене з криками: "Принцесо, ви віддавили мені ноги!". Ото був би їм сором. Тому так, терпіли, і більше на танець мене не запрошували.

А сьогоднішній день був днем прощання. Сьогодні ми вирушали в дорогу. Під покровом ночі мені довелося дещо підкласти до своїх речей. Все-таки планер хоч і складався, та займав чимало місця, а я на всяк випадок узяла два. Один узагалі сховала під днище карети. Ну а що? А раптом щось станеться з першим? Необхідно завжди мати запасний план.

- Доню... ми дуже тебе любимо, - ледь не плакала мама. Лише купа людей поруч, що снували туди-сюди, завершуючи останні приготування, не давала їй розридатися вголос. - Ти ще така молода... і так рано від нас їдеш...

- Мамо... то не віддавайте мене! - Востаннє з надією попросила її. Мені не так вже й хотілося тікати. Що я знала про справжнє життя? Завжди обласкана, в теплі і сита... Я знала, що буде важко і навіть небезпечно, але якщо мені не залишать іншого вибору, я була готова ризикнути.

- Не може бути й мови, - суворо сказав батько, чим поставив крапку. Отже, для мене не було вороття.

- Так треба, доню, - лагідніше сказала мама.

Сестри мене заспокоювали з вірою в краще майбутнє, а брат сказав, що якщо мене будуть ображати, то він викличе Джонаса на дуель. Навіть Сильвія вийшла попрощатися, хоча єдине, що вона мені сказала, було: "Удачі, не заплямуй наше ім'я..."

- Ваша високосте, вже майже час, - звернувся до мене один з послів.

- Так, звичайно.

- Давайте я ще раз представлю вам ваших супутниць: вдовуюча герцогиня Алексія Рамберзька, моя дружина маркіза Рамада Пенова та баронеса Селена Айс. Вони будуть по черзі їхати з вами у кареті.

- Так, я пам'ятаю. Ми знайомі, - я привіталася з ними легким кивком голови, і навіть моя посмішка була доволі щирою. Я й справді звернула особливу увагу на тих жінок, що приїхали разом із делегацією. Всього їх було сім. Та на мій подив, мені в компанію підібрали саме тих, з ким у мене було найбільш приємне спілкування, якщо так можна сказати. Принаймні, після розмови з цими леді в мене не зводило зуби вже за п'ять хвилин.

Герцогиня була найстаршою в цій групі, років сорок, та, якщо чесно, найприємнішою. Вона говорила небагато, не лізла не в свою справу і знала, коли варто промовчати або навіть допомогти співбесіднику, якщо хтось інший на нього насідав. Саме так було зі мною на балу. Можна сказати, що вона врятувала мене від занадто настирних панянок, які дуже хотіли знати про мене та моє ставлення до цієї ситуації. Дві інші леді були молодші, одній ледве за тридцять, іншій - трохи за двадцять. І головною рисою, що мені сподобалася, була скромність. А в іншому важко було зрозуміти, що за люди тебе оточуватимуть лише за один вечір. Але те, що взяли до уваги мої вподобання, робило честь цій країні та її делегації.

- А це ваш особистий охоронець, Еліас Берг, - і посол представив мені його... саме того охоронця, якого я зустріла на балконі.

- Добре... - невпевнено вимовила я, не знаючи, як правильно реагувати. Втім, я була принцесою, а він лише охоронцем, тому було не важливо, чи скажу я йому щось чи ні. Ніхто б цього не помітив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍