Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

яка знечулила й знебарвила кожну сферу її життя; і якщо вона й пробувала підставити Еллісон плече, то робила це невдатно й без ентузіазму. У цьому вона стала подібна на свого чоловіка, Діксона, який, хоч і належно підтримував сім’ю фінансами, ніколи не бавив своїх доньок особ­ливим заохоченням чи турботою. У його недбалості не було нічого особистого; він був чоловіком із багатьма принципами, і свою невисоку думку про дітей жіночого роду висловлював без сорому та з легковажною розмовною добросердістю. (З його доньок жодна, любив він повторювати, не вспадкує ані цента.)

Дікс ніколи особливо багато часу вдома не проводив, а тепер і взагалі майже не бував там. Він був із родини, яку Еді вважала соціальними випанками (його батько тримав склад слюсарно-водопровідних товарів), і коли одружився з Шарлоттою, — спокусившись на її родину, її прізвище — то думав, що гроші в неї є. Їхній шлюб ніколи надто щасливим і не був (пізні повернення з банку, пізні посиденьки за покером, полювання, риболовля, футбол і гольф, хай яке виправдання, щоб на вихідних не бути вдома), але після Робінової смерті його весела вдача зблякла особ­ливо помітно. Він хотів уже покінчити з жалобою; терпіти не міг мовчазних кімнат, атмосфери занехаяності, млості, журби, тож підкручував звук на телевізорі на максимальну гучність і тинявся по будинку в постійній злобі, ляскаючи в долоні, підіймаючи жалюзі на вікнах і повторюючи фрази на кшталт «Лишіться вже того!», і «Нумо станьмо всі на ноги!», і «Ми — одна команда!». Його приголомшувало, що ці намагання ніхто не цінує. Зрештою, коли цими репліками вигнати горе з дому не вдалося, він утратив інтерес і — після неспокійних та дедалі довших тижнів не вдома, а у себе в мисливському таборі — імпульсивно погодився на високооплачувану посаду в банку в іншому місті. Він вбачав у цьому жест неабиякої самовідданої жертви. Та всі, хто знав Дікса, також розуміли, що в Теннессі він переїхав не заради блага своєї родини. Діксові хотілося показного життя, де будуть «кадилаки», картярські вечірки, футбольні ігри, нічні клуби Нового Орлеану й відпочинок у Флориді; йому хотілося коктейлів і сміху, а ще дружину із завжди укладеним волоссям, будинком без жодної плямки й тарелем закусок напоготові.

Але Діксова родина не була ані життєрадісною, ані показною. Його дружина й доньки були відлюдькуватими, чудними, меланхолійними. Ба більше: через те, що сталося, люди почали їх усіх, включно з самим Діксом, вважати якимись заплямованими. Друзі їх уникали. Інші пари не запрошували їх до себе в гості; припинили телефонувати знайомі. Удіяти тут було нічого. Люди не люблять нагадування про смерть та інші зажури. Тож на підставі всього цього Дікс без анінайменшого почуття провини був вимушений обміняти сім’ю на обшитий деревом офіс і ефект­не соціальне життя в Нешвіллі.

 

Хоч Еллісон і дратувала Еді, тітки її обожнювали, розцінюючи багато її якостей, що так нервували Еді, погідливими й навіть поетичними. На їхню думку, Еллісон була не лише Гарнішою з двох, а й Милішою — терплячою, смирною, ласкавою до тварин, літніх людей та дітей. Усі ці чесноти, як сказали б тітки, далеко перевершують усі можливі гарні оцінки й уміння вести бесіди.

Тітки віддано її захищали.

— Після всього, що дитина пережила, — відрубала якось Тет до Еді. Цього вистачило, щоб та замовкла, принаймні тимчасово. Бо ж усі пам’ятали, що Еллісон і немовля єдині в той день перебували на подвір’ї; і хоч Еллісон було лише чотири, мало хто сумнівався, що вона щось-таки побачила, найпевніше, щось настільки жаске, що воно її злегка вибило з трибу.

Одразу по тому її скрупульозно допитали що сім’я, що поліція. Чи був хтось на подвір’ї, якийсь дорослий, може, чоловік? Проте Еллісон — хоч і почала невідь-чому пудити в ліжечко й пробуджуватися вночі з криками від нелюдських жахів — відмовлялася щось підтверджувати чи заперечувати. Вона посмоктувала великий палець, міцно пригортала м’якого іграшкового песика й не була здатна навіть вимовити власне ім’я чи назвати вік. Ніхто, навіть Ліббі, найлагідніша й найтерплячіша з її старих тіток, — не міг виманити з неї бодай слово.

Еллісон не пам’ятала свого брата і так і не згадала нічого про його смерть. Іноді маленькою, коли в будинку всі вже засинали, вона лежала, роздивлялася плетиво тіней на стелі спальні й переносилася розумом якомога далі в минуле, але все намарно, шукати там було нічого. Приємне щодення її раннього віку завжди було на місці — передня веранда, рибний став, кошеня, клумби, усе бездоганне, жаристе, константне, — та доходячи подумки достатньо далеко, вона незмінно досягала химерної точки, де подвір’я було порожнє, будинок лункий і покинутий, і хоч ознаки нещодавньої присутності лишалися на видноті (на шворці висів одяг, посуд після ланчу не прибрали), родини всередині не було, вона щезла, і Еллісон не знала, де вони, а Робінів рудий кіт — який тоді був лише кошеням, а не млявим мордатим котярою, яким виріс, — зчужішав і з порожніми очима здичавіло шугався по газону на дерево, лякаючись її не менше, ніж якогось незнайомця. У тих спогадах вона не була до кінця собою, задалеко вони сягали. Хоч Еллісон і дуже добре пригадувала фізичне оточення, де вони відбу­валися, — Джордж-стріт, будинок номер 363, де вона прожила все життя — вона, Еллісон, була невпізнаваною навіть для самої себе: там вона не була ані малою дитиною, ані немовлям, а суто поглядом, парою очей, що затримувалися на знайомому довкіллі й роздумували про нього без особистості, без тіла, без віку й без минулого, так, наче вона пригадувала події до власного народження.

Нічого з цього Еллісон не обмислювала свідомо, хіба максимально невиразно й недосформовано. Маленькою їй не спадало на думку загадуватися, що означають ці безтілесні враження, і тепер, з віком, вона розмірковувала про це ще менше. Еллісон майже й не думала про минуле і в цьому суттєво відрізнялася від решти родини, яка майже ні про що інше й не розмислювала.

Родичі цього не розуміли. Вони б не зрозуміли, навіть якби вона спробувала їм розповісти. Для їхнього штибу умів, обсілих постійними спогадами, для яких теперішнє й майбутнє існують суто як повторювані схеми, такий погляд на життя уявити собі було неможливо. Пам’ять — крихка, серпанково-ясна, дивовижна — правила їм за іскру самого життя, і чи не кожне своє речення вони починали з якогось звернення до неї:

— Пам’ятаєш той батист у зелені галузки, ні? — наполягали її мати й тітки. — А ту рожеву флорибунду? А ті лимонні коржики? Пам’ятаєш, якось на Великдень такий гарний морозець ударив, Гаррієт була ще зовсім мала, і ви в Аделаїди на подвір’ї шукали яйця в снігу та будували з нього великого великоднього