Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

слідство ні до чого не привело. І хоч нікому не хотілося думати, що вбивця гуляє собі на свободі, страх не затихав. Особливо боялися, що він знову може наскочити когось на районі, а поки з припаркованого віддалік седана позирає, як бавляться діти.

Про те все балакали люди в містечку. У родині Робіна це не обговорювали, ніколи.

У Робіновій родині розмовляли про Робіна. Переповідали бувальщини з його немовлячого віку, дитсадка й Малої ліги5, згадували всі можливі милі, смішні й беззмістовні речі, що він говорив чи робив. Старі тітки пригадували цілу гору всілякої всячини: які він мав іграшки, який одяг носив, які вчительки йому подобались, а які ні, у які ігри він бавився, які сновидіння пригадував, що йому не подобалося, чого він бажав, а що любив понад усе. Були там правдиві речі; були й не дуже; багато чого взагалі ніхто не міг знати, проте коли Кліви вирішували зійтися в якомусь суб’єктивному питанні, та згода — автоматично й доконечно — ставала істиною, хоч ніхто з них і не усвідомлював колективної алхімії, яка до цього спонукала.

Таємничі й плутані обставини Робінової смерті цій алхімії не підлягали. Хай які сильні були в Клівів ревізіоністські інстинкти, на ті фрагменти неможливо було натягнути бодай якусь фабулу, виснувати з них якусь логіку, отримати заднім умом якусь науку, вивести з цієї історії якусь мораль. У них був лише сам Робін, чи те, яким вони його пам’ятали; те витончене зображення його особистості — вичепурене роками кропіткої праці — стало їхнім найбільшим шедевром. Оскільки він був таким славним малим бурлакою, оскільки саме за його примхи й дивакуватості всі Робіна так любили, у їхніх переповідках імпульсивна моторність живого Робіна місцями проступала мало не до болю чітко, і от він уже практично мчав повз вас вулицею на велосипеді, нахилившись уперед, з такою силою натискаючи педалі, що його ровером аж носило, а волосся від швидкості розкуйовджував вітер, — скваплива, норовлива, жива дитина. Проте ця чіткість обманювала, наділяла головно казкову оповідь віроломною правдоподібностю, бо в інших місцях історія була затерта мало не до прозорості, промениста, але химерно невиразна, якими деколи бувають житія святих.

— Ото б Робінові сподобалося! — з любов’ю примовляли тітки. — Ото б Робін реготався! — По суті ж, Робін був дитиною-жевжиком із непостійною натурою, — часом безрадісним, а часом майже істериком — і в житті ця непередбачуваність становила значну частину його чарівності. Але його молодші сестри, які як слід його й не пам᾿ятали, усе одно виросли знаючи, які в їхнього брата улюб­лений колір (червоний); улюблена книжка («Вітер у верболозі»6) і улюблений персонаж у ній (Жаба); улюблений смак морозива (шоколадне) й улюблена бейсбольна команда («Кардинали»), а також іще тисячі інших речей, у яких навіть не були певні щодо себе — бо ж вони були живими дітьми й одного тижня любили шоколадне морозиво, а іншого персикове. Як наслідок, стосунки з мертвим братом були в них максимально близькі, бо його потужна, яскрава й незмінна вдача постійно сяяла на тлі невиразності й хисткості, якими вирізнялися вони самі та люди, яких вони знали; і дівчата росли з вірою, що вся причина в якомусь рідкісному янгольському полумінні Робінової природи, а зовсім не в тому, що він мертвий.

 

Робінові молодші сестри виросли зовсім не схожими на Робіна й одна на одну.

Еллісон зараз було шістнадцять. Дівчинка-мишка, яка легко набивала синці, згорала на сонці й плакала мало не з будь-якої причини, тепер виросла й несподівано стала гарнішою з двох сестер: довгі ноги, буро-руде волосся, прозорі палево-карі очі. Уся її грація крилася в невиразності. Голос її був м’який, поведінка млява, риси розмиті й мрійливі; а свою бабусю Еді — яка високо цінувала іскорку в очах і здоровий рум’янець — вона трохи розчаровувала. Еллісон весніла тендітно й простодушно, ніби розквітла лука в червні, і вона могла похвалитися суто дівочою свіжістю, яка (краще за Еді цього не знав ніхто) відквітає першою. Вона мріяла; багато зітхала, неоковирно ходила — човгаючи ступнями й скрутивши пальці ніг — і так само розмовляла. Та все ж вона була гарненька, по-своєму, скромно й молочно-біло, тож їй почали телефонувати однокласники. Еді спостерігала, як Еллісон (з опущеними очима й паленіючим лицем) тримає слухавку між плечем і вухом, штовхає туди-сюди носком «оксфорда» й затинається від приниження.

Як же шкода, уголос побивалася Еді, що така гарна дівчинка (слово «гарна», коли його вимовляла Еді, чітко тягнуло за собою значення «слабка» й «квола») так погано тримається. Еллісон варто стягнути волосся, щоб не падало на очі. Еллісон варто розправити плечі, стати рівно й упевнено, а не горбитися. Еллісон варто посміхатися, говорити гучніше, знайти собі якісь інтереси, розпитувати людей про їхні справи, якщо самій сказати нічого. Такі поради, хоч і з добрим наміром, часто звучали на людях, та так нетерпляче, що Еллісон у сльозах вибігала з кімнати.

— Ну, мені байдуже, — гучно промовляла Еді в тиші після цього спектаклю. — Хтось же має її навчити, як поводитися. Якби я не стояла так над нею, як гріх над душею, та дитина би в десятий клас точно не пішла.

Тут вона мала рацію. Хоч Еллісон ніколи не залишали на другий рік, кілька разів вона була фатально близька до такої ситуації, особливо в початковій школі. «На уроках мріє, — було зазначено в табелі успішності Еллісон у розділі “Поведінка”. — Неохайна. Повільна. Не старається».

— Ну, доведеться нам, певно, ще трохи попрацювати, — невиразно промовляла Шарлотта, коли Еллісон придибувала додому з новими оцінками C та D.

Та хоч ні Еллісон, ні її мати наче й не особливо переймалися поганими оцінками, ними переймалася Еді, та так, що це по-справжньому тривожило. Вона маршувала до школи й вимагала зустрічей з учительками; мордувала Еллісон списками читання, сигнальними картками й задачами на ділення в стовпчик; червоним олівцем коментувала звіти про прочитані книжки й наукові проєкти Еллісон, хоч та була вже в середній школі.

Ніхто не нагадував Еді, що Робін і сам не завжди був дуже старанним учнем.

— То все піднесений настрій, — єхидно відповідала вона. — Він би скоро взявся за розум. — Це максимум, на який вона спромоглася в наближенні до справжньої проблеми, — як розуміли всі Кліви: мовляв, якби Еллісон була такою жвавою, як її брат, Еді пробачила б їй усі на світі C й D.

Якщо Еді зі смертю Робіна й плином років якось озлобилася, Шарлотту понесло в байдужість,