Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

ввечері в середу двері біля входу до забігайлівки відчинилися, і на вулицю вийшла зморена юнка. Брудне темне волосся було забране від виснаженого кролячого личка — блідого, з фіолетовими тінями, ніби в сухітниці. Вбрана вона була у вкорочений топ, сіру кофту з каптуром і легінси, в яких її худі ноги нагадували пару тросів. Міцно обійнявши себе руками за тонкий стан, вона увійшла до забігайлівки — натиснула всім тілом на двері, а тоді майже впала всередину. Страйк так швидко побіг до дверей, що встиг перехопити їх, і став у чергу просто за дівчиною.

Коли юнка дійшла до прилавку, продавець звернувся до неї на ім’я:

— Як ся маєш, Стефані?

— Нормас,— тихо відповіла вона.— Дві кока-коли, будь ласка.

У вухах, носі й губах вона мала численні сережки. Заплативши монетками, юнка пішла, низько похиливши голову і не дивлячись на Страйка. Той повернувся до свого темного одвірка через дорогу, де з’їв щойно куплену картоплю, не зводячи очей з освітлених вікон над забігайлівкою. Оскільки Стефані купила дві кока-коли, Віттакер має бути нагорі — може, валяється голяка на матраці; Страйк часто бачив його таким у свої підліткові роки. Страйк гадав був, що йому байдуже, та пульс пришвидшився на саму думку про те, що він, стоячи в черзі, був усього за кілька футів від того покидька, відділений від нього тільки деревом і тиньком благенької стелі. Страйк уперто вдивлявся у вікна, аж поки десь о першій ночі світло не згасло; Віттакер так і не з’явився.

З Лейнгом теж не таланило. Уважний перегляд вулиць на гугл-картах виявив, що балкон, на якому рудочубий Лейнг позував для свого благодійного фото, належав квартирі у Воллстон-Клоузі — власне, сквоту; то був занедбаний багатоквартирний будинок, що розташувався неподалік «Ярусу». Ані телефонна книга, ані перелік виборців не містили жодного Лейнга в тій місцині, але Страйк плекав надію, що той таки живе там у когось у гостях чи винаймає квартиру без телефону. Вечір вівторка він присвятив спостереженню за квартирами; навіть узяв із собою окуляри нічного бачення, щоб зазирнути в темряві в незапнуті вікна квартир, але не бачив, щоб шотландець заходив, виходив чи ходив усередині. Не маючи бажання видати себе Лейнгу, Страйк не став розпитувати сусідів, але вдень чатував під цегляними арками залізничного мосту поруч з будинком, де забудова утворювала ніби тунелі. Тут примостилися дрібні підприємства: еквадорське кафе, перукарня. Страйк мовчки їв і пив поруч з життєрадісними південноамериканцями, вирізняючись з-поміж них похмурою замкненістю.

Ще одне Страйкове позіхання переросло у втомлений стогін. Він розтягнувся на комп’ютерному стільці Робін і не почув гупання кроків унизу сходів. Поки він зрозумів, що хтось іде, і глянув на годинник: як на Робін, точно було зарано, бо вона обіцяла прийти по одинадцятій, коли посадить маму на поїзд,— на стіні за матовим склом уже виростала тінь. У двері постукали, і, на превеликий подив Страйка, в офіс зайшов Вторак.

Цей череватий бізнесмен середніх літ був помітно багатший, ніж можна було виснувати з його пом’ятого вигляду. Його обличчя — абсолютно ніяке, ані привабливе, ані потворне — сьогодні перекрутила гримаса занепокоєння.

— Вона мене кинула,— без жодних преамбул повідомив він Страйкові.

І впав на диван зі штучної шкіри; вихопився звук, ніби хтось перднув, що заскочило Вторака зненацька — вдруге за цей день, як здогадався Страйк. Мабуть, для чолов’яги то був шок — що його кидають; зазвичай він збирав докази невірності й презентував їх черговій білявці, розриваючи стосунки. Що краще Страйк вивчав свого клієнта, то більше мав певності, що для Вторака то якась варіація на тему вершини сексуального задоволення. Чолов’яга уособлював дивну суміш мазохіста, вуаєриста і фанатика контролю.

— Та ви що? — озвався Страйк, стаючи на ноги і йдучи до чайника; йому треба було кофеїну.— Ми за нею уважно стежили, і жодних ознак іншого чоловіка не було.

Насправді протягом тижня він не займався Платиною, тільки приймав дзвінки від Лінор — і то частину перевів на автовідповідач, бо стежив за Татом-Вар’ятом. А чи всі ті повідомлення він прослухав? Страйк дуже сподівався, що Лінор ніде не попереджала про іншого багатія, готового оплатити Платині студентські витрати в обмін на певні привілеї, бо інакше з грошима Вторака можна буде попрощатися навічно.

— А чого тоді вона мене кинула? — спитав Вторак.

«Бо ти йолоп кінчений».

— Ну, я не можу заприсягтися, що іншого немає,— відповів Страйк, ретельно добираючи кожне слово; водночас він сипав у горнятко розчинну каву.— Я тільки кажу, що вона вкрай розумно його ховає, якщо він є. Ми стежили за кожним її кроком,— збрехав він.— Кави?

— Я собі гадав, що ви маєте старатися! — пробурчав Вторак.— Ні, я розчинної не вживаю.

У Страйка задзвонив мобільний. Той дістав його з кишені, глянув, хто дзвонить: Вордл.

— Перепрошую, маю відповісти,— сказав Страйк набурмосеному клієнту. І прийняв дзвінок.

— Привіт, Вордле.

— Маллі можна виключити,— повідомив Вордл.

Те, що секунду чи дві ці слова для Страйка нічого не означали, було ознакою його крайньої виснаженості. Тоді дійшло: Вордл говорить про бандита, який одного разу відрізав чоловіку прутень; Вордл здавався впевненим, що саме він, вірогідно, надіслав ногу.

— А, Кореша — ясно,— озвався Страйк, показуючи, що слухає.— Отже, виключено?

— Він не міг того зробити. Коли її вбили, він був у Іспанії.

— В Іспанії,— повторив Страйк.

Вторак побарабанив товстими пальцями по бильцю дивана.

— Ага,— провадив Вордл.— На Менорці, щоб його.

Страйк зробив ковток кави — такої міцної, ніби вилив кип’яток просто у бляшанку. У скронях почав наростати біль. Від мігреней Страйк страждав рідко.

— Але у нас є прогрес по тих двох фото, що я тобі показував,— провадив Вордл.— Хлопець і дівчина, які писали на сайті для божевільних, де Келсі про тебе розпитувала.

Страйк так-сяк пригадав ті фотографії: молодик з косими очима і чорнокоса жінка в окулярах.

— Поговорили з ними, але жоден не спілкувався з нею живцем — тільки онлайн. Плюс у хлопця залізне алібі на дату смерті — працював на подвійній зміні в « Асді» у Лідсі. Ми перевірили.

Але,— додав Вордл, і Страйк зрозумів, що поліціянт підводить до чогось, на його погляд, корисного,— на тому форумі висів один тип, називав себе «Девоті», і всіх від нього трохи трусило. Він розпитував жінок про те, де саме вони хочуть ампутацію, і наче старався з ними зустрітися. Останнім часом затих. От