Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Треба, — серйозно кивнув Тарас. — Тільки де ж її шукати?

— А для цього ти зараз докладно розповіси, де того незнайомця зустрів?

— Надворі… Ми з хлопцями колядувати ходили. Саме з подвір'я Ліщини вийшли, як він і підійшов. Весь чорний… Я спершу подумав, що це чорт від вертепу відбився і хоче запитати, де решта. Але побачив, що у нього просто обличчя хусткою закрите. От і все… А потім він сказав, що передати. Звелів не гаяти... Я й побіг додому за конем.

— Зрозуміло. Що ж, — Нестор дістав люльку. Пара затяжок міцного тютюну зараз була дуже доречною. — Саме час про того коня поговорити. Ти сказав, що впізнав би його. Як?

— А коли той чоловік пішов, він до свого коня повернувся. Вночі масть не дуже розглядиш. Все здається чорним. Може, вороний, а може — гнідий. Але коли незнайомець у сідло застрибував, ногою попону зачепив. І я на лівому стегні помітив світлу пляму. Велику… з яблуко.

— Гм… Так… з такою прикметою небагато коней у Смілі знайдеться, — задумливо пихнув люлькою Нестор. — Але щоб оглянути всіх коней у місті та околиці, і місяця не вистачить. А якщо я правильно зрозумів погрозу, то Марічку так довго тут тримати не стануть, не сьогодні-завтра, повезуть далі. Гм…

— То, може, батька спитати?

— Батька? — Потер підборіддя Нестор. — Ні. Здається, я знаю, хто мені може допомогти.

— Дядьку Несторе, — прохально промовив Тарас. — Візьміть мене з собою. Я вам точно у пригоді стану. Ось побачите?

Запорожець не довго думав. Хлопець справді міг бути корисним у пошуках. Він сам міста зовсім не знає. Буде блукати, а Тарас тутешній — усі вулички та провулки, як своє подвір'я вивчив.

— Добре. Тримайся поряд. Тільки, цур, ні в що носа не пхати. Дивись і мовчи, поки не спитають.

— Як риба німий буду… — перехрестився для переконливості хлопець. Потім трохи пом'явся і, тремтячи від збудження голосом, попросив: — А ви мені пістоля дасте?

— Пістоль? — гмикнув запорожець. Потім усміхнувся. Сам був нещодавно таким же цибатим і безхитрісним новиком, у якого при виді зброї, загорялися очі і тряслися руки. — Ні, ні пістоля, ні шаблі я тобі не дам. По-перше, — зайвого немає. А по-друге, — не вміючи ним користуватися, ти швидше мене чи себе підстрелиш, ніж ворога. Але, ти маєш рацію… Беззбройним на серйозну справу йти не годиться. На ось, тримай…

Нестор дістав з-за халяви кинджал у замшевих піхвах і простяг його хлопцю.

— Добрий клинок… Багато разів мене рятував. І басурманської крові попив досхочу. Володій. Дарую.

Тарас аж почервонів від насолоди. І прийняв кинджал з таким благоговінням, наче йому святу ікону вручали.

— Дякую. Я не підведу…

— Вірю,— підморгнув козак. — А тепер, по конях. До ранку не так вже й багато часу залишилося. І збігає він набагато швидше, ніж хотілося б.