Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

Стривожився недаремно.

Метрах за десять від ґанку, в червоній плямі, що розповзлася по снігу, нерухомо лежав Бровко. Цього разу вже мертвий. Кров не тільки застигла, а й навіть льодом затягнулася.

— Марічко! — крикнув Нестор голосно, хоч і не сподівався почути відповіді. І таки не почув.

Скочив із сідла, вихопив шаблю, в іншу руку — пістоль і кинувся до хати.

Копнув двері і, пригинаючись, увірвався в сіни. Порожньо… Як і у світлиці. Натомість добре видно сліди боротьби. Перевернуті лави та стільці, посунуто вбік стіл… На підлозі черепки горщика і калюжка, що підсихає.

Відчуваючи слабкість у колінах, козак сів на ліжко і витер рукавом піт, що зросив чоло.

До його дому прийшла біда. А він не знав, що робити.

Одне тішило, ніде не було видно слідів крові. Значить, Марічку не вбили та не поранили. Просто викрали. Але хто? Навіщо?

Втім, варіантів було не надто багато. Єдиною цінністю в їхній новоствореній сім’ї, опріч самої Марійки, була грамота на володіння Степановою балкою. І якщо цінність молодиці ще можна було підважити — все ж не дівка незаймана, то що до грамоти сумнівів майже не було. Все, що поганого відбувалося з ними протягом останніх днів, так чи інакше було пов'язане з басурманським скарбом. Точніше, з тією перевагою, яку шукачам скарбів давало право на володіння землею, де скарб був захований.

А якщо так, то і коло тих, хто може бути причетний до викрадення, не надто велике. Кому цей папір був потрібний? Сотнику та купцю... Значить, якщо немає когось ще третього, поки що невідомого, то й Марічку викрав хтось із цих двох.

І Муха головний підозрюваний.

Чому?

Ну, хоча б тому, що сотник має достатньо влади, щоб знайти якийсь розумніший спосіб притиснути козака і таки домовитися. Та й характер інший. Нестор знайомий із ним не довго, але встиг зрозуміти. Старий вояка, не замислюючись і без докорів сумління, убив би його чи когось іншого, але — не жінку. Не привчений з бабами воювати. Он досить було тим гевалт підняти, і він навіть упиратися не став — одразу відпустив запорожця.

А ось купець цілком міг піти на підлість. Особливо, якщо згадати, що підозру з його людей у підпалі хутора Оробця так і не знято. І те, що таті втекли, а він бив себе в груди, що невинний — нічого не доводить. Скоріше навпаки.

І, якщо міг один раз, то чому не спробувати вдруге?

Чорт! Одне незрозуміло, що він так до молодиці чіпляється?

Нестор похитав головою. Суцільний туман, і нема кому його розвіяти...

А головне, що робити? Де шукати? Допустимо, це купець Марічку викрав. Але ж він не у себе в будинку її тримає? Відвіз на котрийсь із далеких хуторів чи зимівників, яких довкола в степу не один десяток. Зібравши народ, можна, звісно, все обшукати. Але що він скаже людям? Що у нього є, крім підозр. Особливо, якщо купець справді поїхав до Чигирина, а за Марічкою послав когось із слуг.

Треба чекати ранку. Глядиш і знайдеться якийсь слід чи доказ, які вночі не розгледів.

— Дядьку Несторе… ви тут?

Заглибившись у роздуми, козак навіть не помітив, як прочинилися двері і в кімнаті з'явився Тарас.

Добре хоч не пальнув від несподіванки. Вчасно схаменувся.

— Тарасе?! Ти як тут? Марічка знайшлася?

— Ні, дядьку Несторе, — хитнув головою хлопець. — Сестри я не бачив. І навіть не знав, що то про неї мова… Натомість мене просили дещо передати вам на словах.

— Хто просив?

— Не знаю… — знизав плечима хлопець. — У цієї людини обличчя було хусткою замотане. Можу сказати лише, що високий та міцний. Вищий за мене на півголови і в плечах… як ви. Зате його коня запам'ятав. Якщо що побачу — упізнаю. Помітний кінь.

— Добре... З цим потім розберемося. Говори, що велено?

— Він сказав, що як ти хочеш віднайти втрачене — повинен спочатку повернути те, що тобі не належить,—- повільно, немов згадуючи кожне слово, промовив хлопець.

— Не міг простіше сказати? — гмикнув запорожець. — А що ще? Кому повернути? Як повернути?

— Він сказав, ти маєш грамоту на володіння балкою завтра відписати Терентію Мусі.

— Все-таки Муха, — кивнув Нестор. Починати з сотником, за яким і влада, і озброєний загін сердюків було б складніше. А вже зі звичайним купцем він якось дасть раду. — І все?

— Ні. Він сказав, щоб грамоту у писаря залишити, а потім повертатися додому і чекати. А якщо будеш тягнути чи піднімеш шум і шукати почнеш, то вже ніколи її не побачиш. Таку квітку бусурмани не торгуючись куплять... — так само старанно відповів Тарас. Але не стримав цікавості.

— Дядьку Несторе, я нічого не розумію. Що куплять татари? Яка квітка взимку? То він про Марічку? То її вкрали?

— Так, — не став приховувати правду козак. — Хтось викрав Марічку, а тепер погрожуючи продати її в неволю, хоче, щоб я пристав на його умови.

— Марічку? Бусурманам? У гарем? — зойкнув хлопець. — Але… Але ж ви не дозволите? Так?

— Звичайно, — кивнув запорожець. — І якщо з її голови хоч волосинка впаде, Муха дуже пошкодує. Я не тільки його самого, а й усю його рідню виріжу, а майно спалю. Але це потім. Спершу Марічку рятувати треба.