Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

Вони мали спільного зіркового батька, але ніколи не жили під одним дахом. Ал, на дев’ять років молодший за Страйка, був законним сином Джонні Рокбі, а отже, між їхніми життями майже не існувало точок дотику. Ал навчався у приватній школі в Швейцарії і нині міг бути де завгодно: у резиденції Рокбі в Лос-Анджелесі; на яхті якогось репера; навіть на білому австралійському пляжі, бо третя дружина Рокбі походила з Сіднея.

І все-таки серед усіх братів-сестер з батькового боку Ал виказав найбільше бажання потоваришувати зі старшим братом. Страйк згадав, як Ал приходив до нього в лікарню, коли йому відірвало ногу; зустріч була незграбна, але з часом почала здаватися зворушливою.

В Селлі-Оук Ал приніс пропозицію від Рокбі, яку можна було б і поштою надіслати: фінансової допомоги в розбудові приватної детективної агенції. Ал оголосив про цю ідею з гордістю, вважаючи її знаком альтруїзму з боку батька. Страйк у таке й близько не вірив. Він підозрював, що Рокбі чи його радники злякалися, що одноногий ветеран з нагородами вирішить продати свою історію. Пропозиція такого подарунка була способом заткати йому рота. Страйк відмовився від батькової щедрості, а тоді йому самому повідмовляли всі банки, куди він звернувся по позику. З величезною неохотою Страйк подзвонив Алу, відмовився брати гроші в дар, відмовився від зустрічі з батьком, а натомість спитав, чи можна взяти ту суму в борг. На це, вочевидь, образилися. Потім адвокат Рокбі вимагав від Страйка щомісячних виплат з фанатизмом, який зробив би честь найжадібнішому банку.

Якби Страйк не вирішив найняти Робін, борг уже було б виплачено. Він був рішуче налаштований все віддати до Різдва і нічим не бути зобов’язаним Джонні Рокбі, і саме тому набрав стільки роботи, що останнім часом працював по вісім-дев’ять годин на день і сім днів на тиждень. Від цього дзвонити брату і просити про послугу хотілося ще менше. Страйк міг зрозуміти відданість Ала батькові, якого той явно любив, але будь-яка згадка Рокбі в розмові між ними була обтяжена підтекстом.

Після кількох дзвінків на номер Ала увімкнувся автовідповідач. З полегшенням і розчаруванням у рівній пропорції Страйк лишив повідомлення, у якому просив Ала передзвонити, і повісив слухавку.

Закуривши третю цигарку від часу сніданку, Страйк повернувся до розглядання тріщини у стелі. Слід у бік злочину... так багато залежало від того, коли вбивця побачив рукопис і розгледів у ньому шаблон для вбивства...

І знову ж таки Страйк переглянув підозрюваних, мов здані йому карти, оцінюючи потенціал кожного.

Елізабет Тассел, яка не приховувала гніву й образи через «Бомбікса Морі». Кетрин Кент, яка заявляла, що навіть не читала книжки. Досі незнана Піппа2011, якій Квайн читав уривки з книжки в жовтні. Джері Вальдгрейв, який отримав рукопис п’ятого, але міг, коли вірити Чарду, знати про його зміст і раніше. Денієл Чард, який стверджував, що не бачив тексту аж до сьомого, і Майкл Фенкорт, який почув про книжку від Чарда. Так, були й численні інші, ті, хто підглядав, пліткував і гиготів над найбруднішими епізодами роману, який розіслав цілому Лондону Крістіан Фішер,— але Страйк не міг побудувати навіть тінь справи на Фішера, молодого Ральфа в офісі Тассел чи Ніну Ласселз, які не фігурували в «Бомбіксі Морі» і Квайна ледве знали.

Треба, подумав Страйк, підібратися ближче, достатньо близько, щоб розворушити людей, чиї життя і так уже висміяв і спаскудив Оуен Квайн. Заледве з більшим ентузіазмом, ніж коли він дзвонив Алу, Страйк знайшов у переліку контактів Ніну Ласселз.

Дзвінок був короткий. Ніна зраділа. Звісно, він може зайти сьогодні. Вона вечерю приготує.

Страйк не знав, як ще розкопати більше подробиць приватного життя Джері Вальдгрейва чи щось про репутацію Майкла Фенкорта як книжкового вбивці, але зовсім не радів болісному процесу прикріплення протеза, не кажучи вже про те, як важко буде завтра вранці вирватися з пазурів сповненої надій Ніни Ласселз. Утім, до виходу його ще чекають матч «Арсенал» — «Астон Вілла», знеболювальне, цигарки, бекон і хліб.

Поринувши в думки про власний комфорт і про футбол навпіл з убивством, Страйк навіть не подумав визирнути на вулицю, де ті, кого не відстрашила холоднеча, ходили по музичних крамницях, заходили до майстерень музичних інструментів і до кав’ярень. А якби визирнув, то побачив би довготелесу постать у чорному пальті з каптуром, що притулилася до стіни між будинками номер шість і номер вісім, поглядаючи на його квартиру. Страйк мав добрий зір; але навряд чи він зумів би роздивитися канцелярський ніж, який ця особа ритмічно крутила в тонких довгих пальцях.

32

Rise my good angel, Whose holy tunes beat from me that evil spirit Which jogs mine elbow...

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[38]

Навіть з ланцюгами проти ковзання на колесах старий сімейний «ленд-ровер», за кермом якого сиділа мама Робін, ледь долав замети на шляху від вокзалу в Норку до Месема. Двірники вичищали на лобовому склі віконця-віяла (які швидко заліплювало знову), і за ними поставали дороги, знайомі Робін з дитинства; нині їх видозмінила найлютіша зима за багато років. Снігопад не спинявся, і шлях, який мав забрати годину, забрав аж три. Час до часу Робін думала, що все-таки не встигне на похорон. Але тепер вона принаймні могла поговорити з Метью по мобільному, пояснити, що вже поблизу. Той сказав, що ще кілька людей застрягло за багато миль від церкви і що тітка з Кембриджа може взагалі не доїхати.

Вдома Робін ухилилася від слинявих вітань старого шоколадного лабрадора і помчала нагору, де вдягнула чорну сукню і пальто, навіть не прасуючи, через поспіх порвала першу пару колгот, а тоді знову збігла в передпокій, де на неї чекали батьки та брати.

Разом вони рушили крізь завію під чорними парасольками і піднялися положистим схилом, яким Робін ходила до школи, тоді перетнули широкий майдан — серце старовинного містечка; за спинами лишився величезний комин місцевої броварні. Суботній базар було скасовано. Крізь сніг пролягали глибокі борозни, зроблені тими сміливцями, які цього ранку пройшли через майдан. Стежки сходилися біля церкви, де Робін побачила гурт людей у чорному вбранні. На дахи блідо-золотавих георгіанських будинків навколо площі намело товсті яскраві снігові шуби, а сніг усе падав і падав. Море білості, піднімаючись, потроху затоплювало великі прямокутні надгробки на цвинтарі.

Коли родина врешті дісталася дверей церкви Святої Марії Діви, пройшовши повз залишки «кельтського» хреста дев’ятого сторіччя, на диво язичницького на вигляд, Робін тремтіла; потім