Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 40. Тім. Смішинки та пережитки.

Поки ми поверталися до готелю, намагався триматися гідно. Айлін нарешті розповіла мені те, що ховала за бетонною стіною й це було чудово. А поцілунок був ще кращим. Тож абсолютно не хотілося впасти лицем в багно. Буквально, до речі. Дивно, але в такій скелястій місцині було досить брудно й сиро, на відміну від решти острова. З одного боку це подобалося, бо тут панувала прохолода, але з іншого – я все ще міг будь-якої миті порахувати кам’яні брили своїм задом. І це, повірте мені, далеко не приємне заняття. Мав такий досвід ще змалку й не горів бажанням повторити. 

Зате просто дивувався, як завзято Айлін перестрибує з брили на брилу. Здавалося, вона тут виросла, а не побувала вперше. І не скажеш одразу, що це саме моє природне середовище. Зізнатися чесно, часто в дитинстві й у більш зрілому віці вибирався полазити лісами довкола Самбора. Там у нас були гірські масиви, де можна було перевірити себе. Але я там явно так не біг, навіть як зараз. І це я знову ж таки мовчу про Айлін.

Може, то вона так тікає від поцілунку? Хоча що це я плету. Коли й хто від мене тікав? Я, звісно, не Валєра, проте навіть не маючи грошей, вмів привернути увагу. Розумієте, зовнішність у мене така. Можна сказати пощастило, якби мене через неї кілька разів не завернули з пристойної роботи. Не одразу доходило, що й до чого, але коли складав у голові всі натяки, то відверто дивувався подібній поведінці людей. Подуріли конкретно. Але ми всі такі, тож пробачаю. Навіть тим, хто придумав таку фразку як: "Смішинки та Пережитки". Бо це було вже геть не смішно. Хто такі назви розділів взагалі придумав би при здоровому глузді?

Зізнатися чесно, це вперше я гадки не мав, про що ж писати взагалі. Було кілька ідей, типу розповісти більше про минуле Клінтона й Лінди, але як до цього підвести… Якраз був час подумати, поки вибиралися з кам’яної клітки, утвореної гірськими масивами острова. 

Хоча не так вже й багато, як вважав. Вже незабаром ми вийшли на повноцінне освітлення і я почав мружитися, через що Айлін з мене зареготала. І я образився… Ну добре, жартую. Але міг би. На свої двадцять п’ять я маю неперевершений вигляд. Скажу по секрету, що якби збрив свою гриву, то мені ніхто б й не дав більше ніж сімнадцять. Проте не дочекаються. 

– Тіме, а хіба не тут були наші велосипеди? – голос Айлін був настороженим.  Ніби й не очікувала найгіршого, але такого варіанту не відкидала.

– Та наче тут, – почав крутитися я й собі. Пам’ятав же, що велосипеди поставили в затінку дерев, якого біля входу до “скелястого колодязя” було не так вже й багато. 

– То де вони? – здається, її це починало дратувати. А мене ж то як…

– А чого це ти в мене питаєш? – скільки разів повторював, що це не ідеальний острів, де всі такі супер-пупер милі й приємні господарі, що на чужі не речі навіть не подивляться…

– Не питати ж у того, хто їх поцупив. Судячи з заходу сонця, його тут немає вже давним-давно, – Айлін підняла втомлений погляд, затіняючи рукою очі та вдивляючись у бік готелю. 

– Справді вже пізно. Здавалося ніби ось тільки зайшли… Що ти робиш? – зиркнув на неї, вкотре огледівшись довкола. А вона прямо таки витрушувала з рюкзака все підряд. Як же туди все взагалі вмістилося і як вона це несла…

– А що я роблю? Вечеряти будемо. Ти ж про наше побачення забув. От і надолужимо, – капризно посміхнулася дівчина, розбираючи першу половину вмісту рюкзака.

–  Можна подумати ти не забула, – схилився й собі, допомагаючи.

– До твого відома, я щось та й роблю, а ти навіть не думав вибачатися, – невже дійсно ображається?

– Ну пробач, – таки вирішив перестрахуватися.

– Так вже краще. Іди но сюди. Допоможи витягнути цю штуку, – одразу засіяла Айлін та після тривалого вовтузіння з рюкзаком, попросила допомоги.

– Навіщо ти брала з собою казанок? – дивувався вкотре за сьогодні.

– То от що воно таке… – дівчина почала крутити його в руках. От що значить міське життя… 

– Ти що захопила з собою все можливе спорядження? – не втримався, зиркнувши на решту речей.

– От коли я б витягла тебе з будь-якої ситуації, ти б так не говорив.

– Ну добре, годі, – обійняв Айлін, усміхаючись дівчині. – Не думав, що ти так дбаєш про моє здоров’я.

– А як же інакше? Ти перший, до кого я відчуваю таке…такі… – затнулася Айлін, сховавши голову у мене на грудях.

– І я, – тихенько прошепотів, насолоджуючись прекрасною миттю поруч з нею.

Жаль, але інших не цікавили наші думки й той факт, що ми щойно зізналися одне одному в почуттях в тому числі. Бо гул квадроциклів ще міг здатися випадковим у такій глушині, але звісно, що вони їхали до нас. А точніше до моєї чарівної супутниці. До цього всерйоз і не задумувався, яке ставлення в усіх до неї, але от бачу – хвилюються бідненькі. І тут вже гадки не мав – чи то було через зарплати, чи вони дійсно хвилювалися через роботодавицю.

– Пані Айлін, ви не приїздили і я подумав… – затараторив Карім, але ніхто з нас не мав настрою вислуховувати його пояснення.

– Дякую, Каріме, – обірвала його Айлін. – Пересядь до Озкана.

– Але ж…це…

– Я сказала пересядь до Озкана. Сама впораюся з кермом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍