Юлія Бонд - Майбутній мій, Юлія Бонд

Схрещую на грудях руки та демонстративно відвертаюся до вікна. Олег не витримує страшної напруги, яка панує в салоні авто. Зменшує хід, а потім гальмує біля бордюру. Повертає корпус у мій бік. Бере за руку і підносить її до губ, щоби поцілувати.

– Крихітко, я ж люблячи. Ти ж моя найрозумніша, найпрофесійніша, найзаліковіша юристка.

Олег цілує мій кожний палець. Пестить язиком, лоскочучи шкіру колючими волосками на своєму підборідді.

– Олеже, – ледве не скрикую, коли його рука забирається до мене під спідницю. – Ти нечесно граєш.

– Угу, – погоджується хитанням і відразу продовжує підіймати руку вгору. – Маленька, розсунь ноги.

– Ні, – заперечливо махаю головою, знаючи, до чого все це приведе.

Олег ігнорує мою відмову. Тягнеться до важеля біля мого стегна й одним рухом відкидає спинку назад. Не чекаючи такого маневру, я падаю з диким вигуком: «Олегу, припини». Але ніхто не припиняє, звісно ж. Більш того, мені затикають рота глибоким поцілунком і трохи пізніше безсовісно задирають спідницю вгору по самий поперек.

– Маленька шкодниця, – гарчить біля мого вуха Олег. – Завтра ж звільнишся зі своєї богадільні.

– Нізащо, – відповідаю важким голосом і тягнуся до чоловічої шиї, щоб зімкнути на ній свої пальці.

– Машко, якщо ні, випишу тобі ременя.

– Виписуй, – нахабно посміхаюся на своє лихо.

Гаряча долоня забирається в мої трусики. Проводить стежку по гладкому трикутнику між ніг, і намацавши заповітне місце, злегка натискає на горошину, що виступає. Я видаю тихий стогін, відчуваючи хвилю збудження, і розставляю ноги ще ширше, дозволяючи Олегу пестити мій клітор. Чоловік квапливо стягує з мене трусики. Розстібає ґудзики на блузці та приспускає ліфчик, оголюючи півкулі. Олег піддається вперед, навалюючись зверху. Покриває одну півкулю долонею, а до другої – припадає ротом. Захоплює губами пипку і втягує у себе.

– Все ще ні? – Зухвало посміхається, зменшуючи спритність, чому я розчаровано зітхаю.

– Вже так.

– Завжди так?

– Аякже, – я тягнуся до нереальних губ і вриваюся в рот язиком. Виводжу вісімки, змушуючи Олега розпалюватися дедалі більше.

Надовго нас не вистачає. До біса прелюдії, до біса всі образи. Ми єдині та неподільні. Завжди. У минулому. У теперішньому. У майбутньому. Він мій. Мій до кожної живої клітини своєї душі. І нехай у цьому житті бог нагородив мене такою суперечливим коханням – начхати. Я кохаю свого Сокола проти всіх правил, моралі та іншої лабуди.

***

Усі вихідні ми не вилазимо з ліжка, прямо як на самому початку стосунків. Олег купив нову яхту і знову вирішив «форснути» перед своєю Тарновською черговою дорогою іграшкою. Я стою на палубі, стискаючи в руках склянку, і тягну з трубочки мохіто. Сонечко обпалює мою шкіру золотистими променями, а морський вітер майорить волосся. Я дивлюся на хвилі, що розбиваються об борт судна, і задумливо посміхаюся.

Не життя, а казка! От би це щастя ніколи не закінчувалося.

Ближче до вечора наша яхта повертається до Ланжерону. Причалює до берега та зупиняється. Я схожу на суходіл, тримаючи Олега під руку. Все-таки він неймовірний. Нереальний чоловік з першою сивиною на скронях. Мене не лякає: ані його крута вдача, ані владний характер, ані рід діяльності. Я приймаю його без жодних «але». Так, я знаю, що в місті Одесі є якийсь Сокіл, який знайомий у вузьких колах, як жорстока, цинічна людина, яка тримає в страху і змушує шанувати. Олег не зав'язав зі своїм минулим, але воно "мены" і не треба. За всіх я не скажу. Говорю за себе. Я вибрала цей шлях добровільно, в здоровому глузді та без сумніву в серці. І навіть якщо весь світ буде проти, я все одно продовжуватиму стояти за спиною Олега і подавати йому патрони, адже я сама далеко не янгол. Точніше, я чорний янгол. Фатальна Тарновська для мого нереального чоловіка.

– Олегу, я тут подумала і вирішила, – звертаюся до чоловіка, коли ми підходимо до “Геліка”, щоб повернутися на Фонтан до Звіра і забрати своїх малюків.

– Так, крихітко, – відгукується Олег, відчиняючи переді мною двері з пасажирського боку.

– А купи мені салон краси на Дерибасівській?

– Ти ж юрист, дівчинко моя, – посміхається Олег.

– І що? Повішу синій пластик у себе в кабінеті та тихо на нього дихатиму.

– Надовго?

– Що надовго?

– Повісиш. Надовго тебе вистачить, мала? Ти ж робила мені вирвані роки весь декрет – так хотіла у свою богадільню.

– Значить, відмовляєш? – я награно підтискаю губи, вдаючи, що ображаюся.

– Ні в якому разі.

Ми сідаємо у машину. Олег тягнеться до керма, а я – до телефону. Хочу набрати номер батька, щоб дізнатися, як у них справи, але несподівано на “Вайбер” надходить повідомлення. Написала Люда – колега.

У мене очі лізуть з орбіт, коли читаю статтю з промовистим заголовком: «Суддя ОАС в Одеській області Юрченко Е.С. попався на хабарі».

Я відразу повертаюся у бік водія і прибиваю його вбивчим поглядом прямо до лобового скла.

– Олегу, це твоїх рук справа?

– Ти про що?

– Мого боса взяли на хабарі. Наразі розбирається прокуратура.

Олег мовчить, усміхаючись, а я не можу зрозуміти: злитися на нього чи радіти. Я ж попереджала начальника, що мій чоловік – не шафа, не посунеться, та тільки мені ніхто не повірив. І дарма! Адже так буде з кожним, хто посміє стати між мною та Олегом стіною.

______________________________________

Від автора. Дорогі читачі, запрошую вас до своєї новинки (книгу можна знайти на моїй сторінці). Мені буде дуже приємно, якщо ви підтримаєте її на старті: поставите вподобайку та додасте до бібліотеки.

"Хочу залишитись з тобою"

У тексті є: різниця у віці, складні відносини, дуже відверто