Марита Полл - Блискавична для ельфа, Марита Полл

Ульвен натиснув важіль на одній зі стін, і непоказна стіна переді мною від'їхала вбік.
Перед нами відкрилася спальня Араторна, а він сам лежав білий, як крейда, на ліжку.
Не чекаючи коли дроу увійде до кімнати, я рвонула до Араторна. Залізла на ліжко і поклала голову темному на груди. Холодний. Блідий. Неживий.
Так боляче і страшно мені ще ніколи не було. Ні коли померла бабуся, ні коли сама померла. Зараз у мене боліло не тільки серце, а й душа.
А що, якщо я не впораюся? Що, якщо не вийде запустити серце темного? Що, коли він так і залишиться мертвим?
Я струснула головою, відриваючись від грудей Араторна.
— Я думав, ви вже не прийдете! – увійшов до спальні Гварет.
— Що з цілителем? - запитав у нього Ульвен.
— Занурився у сон. У нас є не більше півгодини! Луро Татія! – привітався ельф.
— Треба зняти з нього сорочку. Не розумію, чому цього ще не зробили?
— Цілителю не треба бачити пацієнта роздягненим. – пояснив Гварет. — А вам це так важливо?
— Розряд треба пропускати через плоть, а будь-яка тканина може завадити цьому. Звичайно не завадив би ще укол адреналіну прямо в серце, але де його тут взяти. Сподіватимемося, що вистачить лише розряду.
Коли чоловіки зняли з Араторна сорочку, я зняла брошку стримуючу мою силу. Потерла долоню об долоню, дочекалася, коли між долонями з'являться маленькі блискавки, і приклала їх до грудей темного.
Від розряду тіло Араторна вигнулося, підводячись на ліжку. Я дорахувала до десяти, і знову розтерши долоні, приклала руки до грудей чоловіка. Знову повторилося те саме.
Я прибрала руки і приклалася вухом до грудей, намагаючись почути серцебиття.
— Ну ж, любий, давай! - прошепотіла я.
Знову потерла долоні, знову пустила розряд через його тіло. І нічого.
— Ні! Ні! Ні! Ти не можеш мене покинути! Ти ж обіцяв, що з тобою нічого не станеться! Обіцяв, що не кинеш мене!
Я стукала кулаками по грудях коханого і заливалася сльозами.
— Татіє, ми запізнилися! - поклав руки мені на плечі Ульвен, намагаючись відтягнути мене від Араторна.
— Ні! Араторне, будь ласка! Будь ласка! Я кохаю тебе! – вигукнувши зізнання, я відчула як моє волосся наелектризувалося до краю. 

Навколо мене тріщали блискавки, набагато більші за ті, що були між долонями.
Я розуміла, що такий розряд, може засмажити тіло Араторна, але все одно поклала руки на його груди.
— Ну, давай, живи!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно