Анна Мінаєва - Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва

Глава 22.1

Розплющивши очі, в перші секунди я навіть не зрозуміла, де знаходжуся. Підвілася, озирнулася і охнула. Невелика спальня з вузьким, хоч і двоспальним ліжком. Вікна щільно зашторені. І штори такі... з вишитими на них летючими тварюками.

— Твою ж нижчу матерію, — глухо простогнала я, притискаючи холодну долоню до гудучої голови.

Так я востаннє напивалася на випуску з академії, а вчора...

Спогади прийшли яскравими спалахами, розриваючи душу та свідомість на частини.

Прийом у імператора, який закінчився спробою зґвалтування. П'яний і злий де Лавінд, який звинувачує мене, не зрозумій у чому. Тіньова крилатка, що втратила своє друге життя за мене. І некромант.

Я піднесла руку до обличчя, обмацала носа. Нічого не боліло. Нічого не нагадувало того, що зробив герцог. Ось тільки сукня.

Відкинувши ковдру, я тихо пискнула. На мені красувалася простора чоловіча сорочка темно-зеленого кольору. І все. На цьому одяг закінчувався.

— Прокинулася? — двері відчинилися без стуку. Я суперечко натягла ковдру до самого підборіддя і дивилася на чоловіка.

Ріхтан фон Логар. Член правлячої родини королівства Хелдон. Саме ця людина зараз стояла на порозі з великою дерев'яною тацею в руках.

— Ти повинна була зголодніти, — надто просто знизав він плечима і поставив тацю на ліжко.

Чай, ще кілька теплих булочок, піала з кислим сиром.

— Спасибі, — приголомшено пробурмотіла я. — Вчора...

— Побалакаємо, як поїси, — пообіцяв некромант, прикриваючи двері. — Спустишся.

Я тільки кивнула, а в голові з'явилася мавпа з двома тарілками. Бдзинь!

Зараз я мала боятися. Того, що сталося вчора. І того, що станеться, коли Хамарт де Лавінд дізнається, де я.

Повинна.

Але страх чомусь пішов. Тільки якесь липке неприємне відчуття піднімалося в душі, варто було подумати, чим міг би закінчитися імператорський прийом.

Швидко поснідавши, я встала та озирнулася. Ні натяку на рештки моєї сукні. Або хоч би вчорашнього плаща некроманта. І нехай його сорочка доходила мені до середини стегна. Після вчорашнього… Після вчорашнього я б з радістю впхнула себе у повну важку броню, відчуваючи себе захищеною, як у шкаралупі.

Але вибирати не доводилося. Стягнувши з ліжка пледа, я накинула його на плечі і поспішила донизу.

— Змерзла? — здивувався Ріхтан, розташувавшись у кріслі біля каміна.

— Ні, — голос здригнувся, — просто некомфортно.

Він кивнув:

— Розумію. Тобі незабаром принесуть одяг. Пробач, але в мене нічого жіночого зроду не було.

— Дякую, — несміливо мовила я, опускаючись на диван. — Ти дуже багато зробив для мене вчора. Але...

— Але ти все одно хочеш, щоб я зняв прокляття, — посміхнувся чаклун. — Без проблем. Та ось тільки я не збрехав, коли сказав, що мені натомість потрібно буде від тебе щось.

— Що? — голос заледенів.

Я чудово розуміла, чим звикли отримувати данину чоловіка. Від жінок. І на таке я згодна не була.

— Не дивись так, — посмiхнувся він. — Вина?

— Знущаєшся.

— Намагаюся, розрядити обстановку, — розвів руками Ріхтан, знову повільно перетворюючись на тих, кого називали некромантами без серця. — Але щось вийшло не дуже. Забули! До теми прокляття повернемося за кілька днів. Ти поки що не готова підпускати до себе чоловіка.

Я примружилася:

— Якщо ти зараз скажеш, що заради зняття прокляття, я повинна з тобою переспати, то до кінця життя мукатимеш, як утоплений.

— Я цього не казав, — пішов убік від теми чаклун. — Не знаю, ти пам'ятаєш, що з вчорашньої розмови, але зараз тобі краще вдома не з'являтися. Де Лавінд тебе там знайде за дві секунди.

— А в академії начебто безпечно, — пирхнула я.

Серце знову стислося від жалю до бідної тіньової крилатки. Вона пожертвувала собою, щоб захистити мене. І як тільки із лабораторій ректора вибралася?

— В академію він теж може заявитись, але що він пред'явить? — Ріхтан вигнув брову. — Думаєш, він кричатиме на весь імваларський двір про те, що наречена послала його до предків грязьових големів?

— Я ...

— Не буде. Тож зараз це найбезпечніше для тебе місце. О, прийшли.

Саме в цей момент у вхідні двері забарабанили з такою силою, ніби ми чекали на гірського троля. Здавалося, ще трохи і дверi зiпвуться із петель. Ріхтан клацнув пальцями, і тi відкрилися, пропускаючи у вітальню скуйовджену Вів'єн з купою ганчір'я під пахвою.

— Лорі! — вона кинула до мене, мало не запнувшись об високий поріжок, рвучко обійняла і окинула уважним поглядом. — Що трапилося?! Він, — подруга зиркнула у бік некроманта.

— Все добре, — я погладила Вів'єн по руці. — Я тобі все розповім. Тільки переодягнуся.

Дівчина знову пропалила фон Логара підозрілим поглядом. Здавалося, скажи я їй, що він мене образив, вона не подивиться на те, що він викладач. І на те, що він із правлячої сім'ї. Прямо на місці на мокру пляму перетворить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍