Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

поруч з ним стілець, на столі пляшка оковитої, хліб, м’ясо смажене, огірки квашені на газеті розкладені. На пошарпаному стільці чоловік сидить і вам рукою махає. Ви тоді автомобіль зупинили, вийшли, а незнайомець вас і запитує: «Привіт! Знаєш, хто я такий?» – «Ні, не знаю! Звідки ж мені знати?» – «Ну, отож знай: я – Петька, ординарець самого Чапая Василя Івановича». – «Та ну?!» – «Кіно бачив?» – «Авжеж!» – «Ну отож. В кіно показали, що мене вбили, коли я за Чапаєм у річку Урал кинувся, але насправді біляки мене не дістали, стріляли, але промазали. Живий я насправді». – «Отакої!..» – «Так-так, живий. Але живий не просто так, бо мене до Чапая насправді ОГПУ приставило, щоб я за ним слідкував…»

– Що таке ОГПУ, ти знаєш, комашко? – перервав Спартака вчитель.

– Об’єднане державне політичне управління. Те саме, що зараз КДБ.

– Так, вірно. Продовжуй.

– Ну от, незнайомець і каже: «Отож мене до Чапая насправді ОГПУ приставило, тому я й живий, бо скільки чекістів не стріляй, нас не перестріляєш. Ми, вважай, безсмертні». А ви йому: «Ну, Петька-Чапай, ти даєш!.. От ти який, виявляється». А він: «Так, отакий я. Але про те, що я живий, ти нікому-нікому не розказуй, бо то є таємниця державної ваги! Як я дуба вріжу – тоді можна, а доки живий – то є таємниця, отак… А поки що давай-но червоного героя пом’янемо, бо сьогодні день його загибелі…»

– Дата загибелі Чапаєва яка? – знов перервав учня Микола Семенович.

– П’яте вересня дев’ятнадцятого року.

– Вірно. Далі?..

– А далі…

Утім, що сталося далі, Спартак не встиг розповісти, бо приглушене гудіння, що долинало в підсобку з класу через причинені двері, раптом змінилося на жахливі хлоп’ячі крики та пронизливе дівчаче верещання. Відштовхнувши учня, Микола Семенович кинувся до дверей, але сп’яну попервах промахнувся, добряче гепнувся в стіну й лише з другої спроби таки опинився у власне кабінеті. А там на порожньому майданчику біля дошки розгорілася кривава (до заюшених носів) бійка: Йоська Гороховський, Данька Красноштан та Артак Арзуманян щосили мутузили один одного. Четверо дівчат, які перед тим гралися в «резиночку», перелякано забилися в куток, щоб не потрапити ненароком під удар кулака.

– Ану стоп! – гримнув на хлопців Микола Семенович і завмер, безсило привалившись до стінки, бо ноги його не тримали. – Це що таке за неподобство? Ви що, вилупки, посидіти тихо без мене не можете?

– Можемо, – хлюпнув розбитим носом Данька, – от тільки нехай Йоська не б’ється.

– А ти сам перший почав!..

– Це ти почав через Лисого Бена! А ще й цей! – Йоська тицьнув пальцем на Артака.

– Це ви, гідроти, обидва почали! – заперечив той. – І не смійте обзивати його Лисим Беном, бо я вам!..

– Хто гідрот? Я гідрот? – забувши про присутність вчителя, Данька зацідив Артаку кулаком під дих.

– Чи я гідрот? – тепер його вдарив Йоська.

– Ану не лізь, я його сам урекаю! – тепер Данька стукнув Йоську.

– Це ти не лізь! Тобі що, ще раз в ніс дати? – не розгубився той.

– А нумо розбороніть їх! – гримнув Микола Семенович, щоб не допустити нового «боксерського раунду». Забіяк насилу відтягли один від одного, при цьому особливо старався Валерка Гайдамака. Як знавець маси секретних прийомчиків, що дозволяли санітарам контролювати навіть буйних божевільих, він тримав Йоську Гороховського, при цьому ще примудрявся вкидати свої «п’ять копійок»:

– Хлопці, справді припиніть, бо ви всі неправі. Коли ми жили у Ташкенті, у мене з місцевими узбеками ніколи не виникало таких сварок, як у вас зараз. Ви що, збрендили всі троє, чи що?

– Ах ти ж Гайдамака-срака! – горлав Йоська й намагався вдарити хлопця зігнутим ліктем у печінку, щоб вивільнитися з його захвату. Проте Валерка щоразу майстерно прогинався, уникаючи удару.

Коли всі нарешті заспокоїлися, то з’ясувалося наступне. За фактичної відсутності на уроці вчителя (всі чудово розуміли, що Микола Семенович напередодні Дня Перемоги весь робочий день проведе в підсобці сам на сам з пляшкою оковитої і що заважати йому не варто), кожен п’ятикласик займався своїми справами. Зокрема, Данька Красноштан та Йоська Гороховський окупували одне з підвіконь і грали на ньому в марки[158]. Конфлікт у гравців виник через марку з портретом Комітаса[159]: Данька вважав, що законно виграв її, однак Йоська заперечував, що при ударі долонею приятель нібито підчепив паперовий прямокутничок мізинцем.

Що Комітас є генієм вірменської музики, сперечальники не знали і знати не хотіли, отож проміж собою називали зображеного на марці «Лисим Беном». Оскільки оспорювання результатів розіграшу марки відбувалося на підвищених тонах, на сперечальників звернув увагу Артак Арзуманян. Второпавши, що «Лисий Бен» – це видатний вірменин, він негайно припинив викарябувати на кришці парти сакраментальну істину «ШКОЛА = ТЮРМА» і накинувся на однокласників мало не з кулаками. При цьому горлав, що якщо зображений на марці – це «Лисий Бен», то Данька – це тупорилий хохол, а Йоська – гнійний жид.

– Ах ти ж армяшка – джьопа дерев’яшка! – звився ображений у найкращих почуттях Йоська. Данька мовчки, без зайвих слів накинувся на кривдника з кулаками. Йоська відштовхнув його, прагнучи помститися за «гнійного жида»… У підсумку про гру в марки забули геть-чисто. Гравці побилися між собою, Артак же побився з ними обома, обороняючи честь генія всіх вірмен.

– «Кол»! – проголосив своє рішення Микола Семенович, ледь дочекавшись завершення плутаної розповіді трьох задирак, які постійно переривали один одного.

– Шо-шо?.. – трохи здивовано перепитав Данька.

– Кол тобі! Кол йому! Кол і йому також! – гримнув учитель. – За сьогоднішній урок кожному – по одиниці!.. Ти мурльо, він мурльо і він також мурльо! Пам’ятаєте, дурбелики, як я вам історію про Мурла розказував, який до дівчини чіплявся? А тоді добрий хлопець-комсомолець натренувався у бокс, і летіло у нього оте Мурльо ногами уперед!

– Мурльо!.. Мурльо!.. – засміялися всі, окрім трьох зганьблених забіяк.

– Ну отож… Три мурла – три кола. Три бали на трьох. Ображати один одного за національною ознакою – це остання підлість. І все, і крапка.

– Миколо Семеновичу, це несправедливо.

Утім особливого ентузіазму в голосі Даньки не відчувалося. І недарма: адже він миттєво второпав, що одиницю легко виправити на…

– Тільки дивіться, щоб ніхто з вас не виправив у журналі ці одиниці на четвірки самостійно, – попередив вчитель. – Тільки через перездачу особисто мені! А перездачу… Я вам влаштую перездачу, стривайте!

Недобре всміхаючись, учитель відштовхнувся від стіни, неймовірною дугоподібною траєкторією дістався до вчительського столу, розкрив журнал п’ятого класу, відшукав свій розворот і почав виставляти оцінки за урок від 8 травня 1975 року: Арзуманян – «1», Гороховський – «1», Красноштан – «1», Чмут – «5».

– А Мареку п’ятірка за шо?! – обурився Данька.

– За куряче капшо, –