Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Жінці

#твоїй перекажемо, про що просив.— Він почекав відповіді, *але Стерлядніков мовчав і бліднув, чекаючи смерті. Тільки обпалені сонцем вії його здригались, наче од вітру, та помалу ворушились пальці лівої руки, що намагались навіщось застібнути на грудях обламаний гудзик гімнастерки.

Багато смертей бачив Григорій на своєму віку, а на цю — не дивився. Він поквапливо пішов уперед, з силою натягаючи повіддя, ведучи за собою коня. Пострілу він ждав з таким почуттям, наче йому самому мали увігнати кулю між лопатки... Пострілу ждав, і серце відлічувало кожну секунду, але коли ззаду різко, уривчасто гримнуло,— в нього підламались ноги і він ледве втримав коня, що звівся дибки...

Години зо дві вони їхали мовчки. Але на стоянці Чумаков перший порушив мовчанку. Закривши очі долонею, він. глухо сказав :

— І на чорта я його стріляв ? Було б покинути його-в степу, не брати зайвого гріха на душу. Так і стоїть перед очима...

— Ніяк не звикнеш ? —спитав Фомін —Скільки народу ти перебив — і не міг звикнути ? У тебе ж не серце, іржава залізяка замість нього...

Чумаков зблід, люто втупив погляд на Фоміна.

— Ти не чіпай мене зараз, Якове Юхимовичу! — тиха сказав він.— Ти не ятри мою душу, .а то я й тебе можу стукнути ... Дуже навіть просто !

— Нащо ти мені здався, чіпати тебе ? У мене і так клопоту чимало, замирливо сказав Фомін і ліг на спину, мружачись від сонця, з насолодою потягуючись.

Всупереч сподіванкам Григорія, за півтора тижні до них приєдналось чоловіка з сорок козаків. Це були залишки розтріпаних у боях різних дрібних банд. Втративши своїх отаманів, вони блукали по округу й охоче йшли до Фоміна. їм було однаковісінько — кому б не служити і кого б не вбивати, аби була можливість жити привільним, кочовим життям та грабувати всіх, хто потрапляв під руку. Це були пропащі люди, і Фомін, дивлячись на них, презирливо говорив Григорію : "Ну, Мелехов, наплав2 пішов до нас, а не люди ... Шибеники всі, як один". В глибині душі Фомін і досі вважав себе "борцем за трудовий народ", і хоч не так часто, як раніш, але говорив : "Ми — визволителі козацтва ..." Найбез-глуздіші сподіванки уперто не залишали його... Він знову став крізь пальці дивитись на грабежі, що їх вчиняли його соратники, вважаючи, що це — неминуче лихо, з яким доводиться миритись, що згодом він позбудеться грабіжників і що рано чи пізно все таки буде він справжнім полководцем повстанських частин, а не отаманом крихітної банди ...

Але Чумаков одверто називав усіх фомінівців "розбійничками" і до хрипоти сперечався, запевняючи Фоміна в тому, що й він, Фомін, не хто інший, як розбійник' з широкого шляху. Між ними, коли не було сторонніх, часто виникали гарячі суперечки.

— Я — ідейний борець проти радянської влади ! — багровіючи від гніву, кричав Фомін.— А ти мене прозиваєш чорт зна по — якому! Розумієш ти, дурний, що я б'юся за ідею ?!

— Ти мені голови не мороч ! — заперечував Чумаков.— Ти мені не натягай на кисіль шкурку. Я тобі не маленький! Теж мені ідейний ! Звичайнісінький розбійник ти, та й більш нічого. І чого ти цього слова боїшся ? Ніяк не второпаю !

— Нащо ти мене так ганьбиш ? Нащо, в рот тобі погибель ?! Я проти радянської влади повстав і б'юся з нею зброєю, який же я розбійник ?..

— А ось тому ти і є розбійник, що йдеш проти влади. Розбійники, вони завсігди проти влади, споконвіку так. Яка б вона, радянська влада, не була, а вона — влада, з сімнадцятого року держиться, і хто проти неї виступає, це і є розбійний чоловік.

,— Порожня твоя голова ! А генерал Краснов або Дені-кін — теж розбійники були ?

— А хто ж ? Тільки при еполетах... Алеж еполети — діло маленьке. І ми з тобою можемо їх начепити ...

Фомін стукав кулаком, плювався і, не знаходячи перекон-

ливих доводів, припиняв марну суперечку. Переконати Чумакова в чомунебудь було неможливо...

Більшість тих, що вступали в банду, були прекрасно озброєні й одягнені. Майже в усіх були добрі коні, що втяг-лися в безконечні переходи й без напруження робили про-біги по сотні верст за день. У деяких було по двоє коней : один ішов під сідлом, а другий, що називався заводним,— порожнем, побіч вершника. Коли треба було, пересідаючи з коня на коня, даючи можливість їм відпочивати по черзі, двокінний вершник міг пробігти коло двохсот верст за добу.

Фомін якось сказав Григорію :

— Якби в нас було спочатку по двоє коней,— ні чорта б нас не загнали ! Міліції або червоноармійським частинам не можна в населення брати коней, вони соромляться це робити, а нам усе дозволено! Треба пристаратись кожному зайвого коня, і нас ніколи тоді не заженуть! Старі люди розказували, що в стародавні часи, бувало, татари так ходили в наскоки, кожний — двокінним, а то й трьохкінним іде. Хто ж таких наздожене ? Треба й нам так проробити. Мені ця татарська мудрість дуже подобається!

На коней вони скоро розжилися, і це на перший час зробило їх справді невловимими. Кінна група міліції, наново сформована у Вешенській, даремно намагалась наздогнати їх. Запасні коні давали можливість нечисленній банді Фоміна легко кидати противника і втікати від нього на кілька переходів уперед, уникаючи рискованої сутички.

Але в середині травня група, що переважала банду чисельністю майже в чотири рази, вхитрилась притиснути Фоміна до Дону недалеко від хутора Бобровського станиці Усть — Хоперської. Але після короткого бою банда все таки прорвалась і втекла берегом Дону, втративши вісім чоловіка убитими й раненими. Незабаром після цього Фомін запропонував Григорію зайняти посаду начальника штабу.

— Треба нам грамотного чоловіка, щоб ходити по плану, по карті, а то колись притиснуть нас і знов дадуть прочухана. Берись, Григорію Пантелевичу, за це діло.

— Щоб міліціонерів ловити та рубати їм голови, штаб не потрібний,— похмуро відповів Григорій.

— Кожний загін мусить мати свій штаб, не балакай казна чого.

— Бери Чумакова на цю посаду, коли без штабу жити не можна.

— А ти чому не хочеш ?

— Зовсім не розуміюсь на цьому ділі.

— А Чумаков розуміється?

— І Чумаков не розуміється.

— То на якого ж дідька .ти мені його тичеш ? Ти_

353

23. Тихий Дон. 194

офіцер, і повинен розуміти, тактику знати і всякі такі штуки.

— З мене такий офіцер був, як з тебе зараз командир загону! А тактика в нас одна : гасай по степу та частіше оглядайся...— насмішкувато сказав Григорій. ,

Фомін підморгнув Григорію і погрозив пальцем.

— Бачу тебе наскрізь! Все в холодок ховаєшся ? В затінку хочеш лишитися ? Це, брат, тебе не виручить І Що взводним бути, що начальником штабу — одна ціна. Думаєш, якщо піймають тебе,— скидку зроблять ? Аякже, сподівайся.

— Нічого я про це не думаю, даремно ти догадуєшся,— уважно розглядаючи темляк на шаблі, сказав Григорій.— А чого не знаю, за те і братись не хочу...

— Ну, не хочеш — і не треба, якось обійдемось і без тебе,— погодився ображений Фомін.

Круто змінилась обстановка в окрузі: в дворах заможних козаків, скрізь, де раніше Фоміна зустрічали з великою гостинністю, тепер на засув запирали ворота, і хазяї, як тільки в хуторі з'являлась банда, дружно розбігалися, ховались по садках та левадах. Виїзна сесія Ревтрибуналу, що прибула у Вешенську, суворо засудила багатьох козаків, які раніше гостинно приймали Фоміна. Чутка про це широко прокотилась по станицях і зробила відповідний вплив на тих, хто відкрито виявляв свою прихильність до бандитів.

За два тижні Фомін зробив величезне коло по всіх станицях верхнього Дону. В банді було вже близько ста тридцяти шабель, і вже не поспіхом сформована кінна група, а кілька ескадронів перекиненого з півдня 13-го кавполку ходили за ними слідком.

Споміж бандитів, які приєднались до Фоміна останніми днями, багато було уродженців далеких місць. Всі вони потрапили на Дон різними шляхами: деякі поодинці втікали з етапів, з тюрем і таборів, але основна маса їх складалася з групи в кілька десятків шабель, яка відкололась од банди Маслака, а також із залишків розгромленої банди Курочкіна. Маслаківці охоче розділились і були в кожному взводі, але курочкінці не захотіли роз'єднуватись. Вони цілком склали один взвод, міцно згуртований, що тримався трохи осібно від інших. І в боях і на відпочинку вони діяли об'єднано, стояли один за одного горою, а розграбувавши денебудь крамницю €СТ або склад, все скидали в спільний взводний казан і ділили здобич порівну, суворо додержуючи принципу рівності.

Кілька чоловіка терських і кубанських козаків у приношених черкесках, двоє калмиків з станиці Великокняжеської, латиш у мисливських довгих, по стегна, чоботях і п'ять матросів — анархістів у смугастих тільниках та вигорілих на сонці

бушлатах ще більше різноманітили й так строкато одягнений, різнорідний склад фомінівської банди.

— Ну, і тепер будеш казати, що в тебе не розбійнички, а оті, як їх ... ідейні борці ? — спитав якось Фоміна Чумаков, показуючи очима на розтягнену похідну колону.— Тільки папи — розстриги та свині в штанях нам і бракує, а то був би повний збір пресвятої богородиці...

Фомін промовчав. Єдиним бажанням його було — зібрати навколо себе якнайбільше людей. Він ні на що не зважав, приймаючи добровільців. Кожного, хто виявляв бажання служити під його командуванням, він розпитував сам, коротко говорив :

— Служити придатний. Приймаю. Іди до мого начальника штабу Чумакова, він скаже, в якому взводі тобі бути, видасть на руки зброю.

В одному з хуторів Мігулинської станиці до Фоміна привели добре одягненого кучерявого і смугловидого хлопця. Він. заявив про своє бажання вступити в банду. Розпитуючи його, Фомін встановив, що хлопець — житель Ростова, був засуджений недавно за збройне пограбування, але втік з ростовської тюрми і, почувши про Фоміна, пробрався на верхній Дон.

— Хто ти такий з роду — плоду? Вірменин чи булгарин?— спитав Фомін.

.— Ні, я єврей,— зам'явшись, відповів хлопець.

Фомін розгубився від несподіванки і довго мовчав. Він не знав, що йому зробити в цьому, такому непередбаченому, випадку. Поміркувавши, він тяжко зітхнув, сказав :

— Ну, що ж, єврей — то й єврей. Ми й такими не гребуємо... Все таки на зайвого чоловіка більше. А верхи їздити ти вмієш ? Ні ? Навчишся! Дамо тобі попервах якунебудь немудру кобильчину, а потім навчишся.