Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

підскочать у ціні. Як сказали тітонька Леттер і Джім (Честер не поділяв їхньої думки, будь-яку спекуляцію він завжди засуджував), то була гра,— ризикована, але чесна.

Одверто кажучи, Честер узагалі вмів дуже вигідно вкладати гроші, але це ніяк не було пов'язано з його здатністю одержувати додаткову інформацію. Я скажу інакше: він був доволі спритний бізнесмен і розумів, з чого можна мати зиск.

На щастя, кузен Вілфред, один з директорів фірми «Бенкс ремз», дізнався через приятеля, що одна консервативна газета щось рознюхала про ці операції і прагне зчинити навколо цього бучу. Того ж вечора першим поїздом він приїхав у Лондон і попередив Честера. Телеграфувати йому він не ризикнув. Честер одразу ж поспродував (звісно, не сам, а через своїх агентів) придбані останнім часом цінні папери; і коли у парламенті було зроблено запит у зв'язку з цією справою, він, таким чином, міг заявити, що протягом року не купував нових акцій «Вестерн девелопмент», і навіть більше,— у нього взагалі стало набагато менше акцій компаній, пов'язаних з електроіндустрією. У своєму виступі він заявив, що уряд сьогодні дуже зацікавлений у розвитку радіомережі, і він, Честер, хоче запропонувати, щоб усі міністри, навіть ті, чия діяльність не пов'язана з наданням усіляких контрактів, припинили будь-які контакти з електричними компаніями. Він, зі свого боку, ладен відмовитись від своєї частки у «Бетвел інджінієрінг», де він є акціонером ось уже одинадцять років. Його заяву присутні зустріли гучними оплесками; було визнано, що Честер цілком і повністю себе реабілітував.

Звичайно, ви можете сказати, що таке моє тлумачення подій, м'яко кажучи, не до кінця правдиве, і якби не Вілфредове попередження і не винятковий талант Честера-промовця, йому навряд чи пощастило б отак легко виплутатися. Але від подібного припущення я й зараз миттю скипаю гнівом. Тому що правда була (і залишається) ось у чому: Честер ніколи не користувався ніякою потайною інформацією і не зробив нічого такого, чого не зробив би на його місці будь-який інший кмітливий бізнесмен,— котрого, до речі, за це всі тільки похвалили б.

Проте політика має свої закони, і люди здебільшого сприймають політичних діячів упереджено, ставлячи їм на карб найменші їхні прогріхи, а при нагоді ще й безсоромно обмовляють. Отже, то була б Честерова помилка, якби він розповів історію з акціями «Бенкс ремз» у всіх подробицях,— правда лише заплутала б ситуацію. І внаслідок цього сталася б величезна несправедливість — Честеровій кар'єрі був би кінець. Так, я знаю, це дуже складне питання — що можна говорити людям, а про що краще помовчати; тут усе залежить від того, на що вони у даний момент націлені (багаторічний досвід дружини міністра переконав мене, що принаймні кожен десятий у нас — як не дурень, то божевільний; але саме ця публіка сидить сьогодні у перших рядах, саме вона зчиняє першою веремію довкола кожного такого випадку,— через що й має найбільший вплив на громадськість). Але хто не знає, що навіть найшляхетніші, кришталевої чесності люди, перш ніж щось сказати, ретельно зважують кожне своє слово. Хто ж це, приміром, зважиться заявити в критичну хвилину: «У нас нема армії, наша оборона нікуди не годиться!» — адже така, з дозволу сказати, правда, вб'є у людях бажання захищати свою країну. Безглуздо вдавати, ніби політичні проблеми можна вирішити єдиним помахом пера: вони так міцно переплелися з людськими переживаннями й забобонами, що доводиться вдаватися до найризикованіших засобів, аби примусити людей робити, що треба, і думати, як треба (інакше довелося б їх розстрілювати, а в демократичній країні це немислимо).

І коли Честер витлумачив у своїй заяві факти таким чином, що люди повірили в його чесність, то він, поза будь-яким сумнівом, мав рацію, оскільки справді не мав за собою гріха. Бо жодних «кінців», які треба було «ховати у воду»,— так, як це розуміли Честерові вороги,— не існувало.

Перепрошую, що надто докладно спинилась на цій уже явно задавненій історії (втім, контрактова афера й справді увійшла в історію — лише тлумачать її геть неправильно!), але я вже давно переконалася, що люди не ймуть віри навіть правді. Та ось вам приклад: лише на тому тижні я розмовляла про це з однією досить кмітливою оксфордською дамою (вона приїхала до мене взяти якісь дані про діяльність тогочасного уряду). І помітила, як вона посміхнулася, коли я їй щось таке сказала. Вочевидь, вона вирішила, що я сама себе обманюю (втім, наслухавшись про мене всякої всячини,— я для неї була чимось на зразок Честерової Даліли,— вона, мабуть, вирішила, що я просто необ'єктивна) , а Честер — справжній «шахрай» (якщо вдатися до цього неприємного сучасного слова) і «вискочив на сухе» лише тому, що зумів «убрати в шори» своїх викривачів.

Я так розгнівалася тоді на неї, що мало не назвала її обмеженою паскудницею,— хоч у всьому іншому вона здалась мені щирою та порядною жінкою, а дурниці верзла виключно лише про «політиків» (і в цьому мадам не виняток, так чинять й інші, незалежно від міри їхнього інтелекту),— нібито всі «політики» неодмінно мають бути негідниками, якщо беруться «керувати» людьми. Хотіла б я бачити, що сталося б з людством, якби ніхто не ризикнув взяти на себе провід, і якби всі матері одного чудового дня вирішили говорити дітям своїм одну тільки правду, правду без будь-яких прикрас (наприклад, не приховувати від тупаків, що вони — тупаки), не дбаючи про їхні нерви, настрій, примхи й жалі.

Я пишу свою книжку зовсім не з метою зробити з Честера святого (та це й неможливо — після всього, що про нього понаписувано). Але я хочу показати: всупереч усьому негідному, що про нього виходило друком, Честер був таки «хорошою людиною» (і дай боже, аби так можна було сказати про більшість людей). Він був хороший, наскільки це можливо в його становищі, принаймні — кращий за багатьох інших, чиє становище було менш складним.

Я щиро переконана: політики (звичайно, доброчесні) заслуговують на значно більшу пошану, ніж святі. У політика і робота важча, і «рятувати лише власну душу» — для нього замало.

Та я, мабуть, відхилилася від теми (почасти через оту інтелектуалку, котра, можливо, одного чудового дня й справді засяде за свою історію; а ще більше через тих, хто ніколи не ніс ніякої політичної відповідальності,