Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

72

Десь за місяць (Том уже поїхав до коледжу, і я сподівалася, що, переключившись на футбол, він охолоне до Джулі Трайб) до мене додому несподівано заявилася місіс Трайб і спитала, чи знаю я про ці чудернацькі змовини між Томом та Джулі. Я відповіла: дещо знаю,— проте обіцяла бути німою наче риба.

— Впізнаю свою дурненьку Джулі! — вигукнула місіс Трайб.— Розуму ні на гріш! Проте найдужче мене дивує ваш Том!

— Мені завжди здавалося, Джулі — дівчина досить розважлива.

— Якби ж то! — посміхнулася вона своєю невинною, лагідною усмішкою.— Джулі — дитя, справжнє дитя, порівняно з нею Том — чоловік досвідчений.

— Побійтеся бога, місіс Трайб, Том іще підліток і вчиться у школі, а ваша Джулі вже кілька років грає на сцені. Важко повірити, що вона у вас така наївна.

— Дитя, справжнє дитя,— вуркотіла місіс Трайб, посміхаючись так само лагідно. (Вона ніколи нікого не слухала; мабуть, життя з дочками, які постійно сперечалися між собою, привчило її стояти на своєму).— А ось ваш Том і справді поводиться трохи дивно...

Коротше кажучи, Том «скомпрометував» Джулі та ще й позичив у неї п'ятдесят фунтів. А Джулі саме викликають у суд за борги.

— Якщо дійде до суду,— виспівувала вона,— все це потрапить у газети. А сенсація, самі знаєте, це їхній хліб. Якби не було скандалів, вони залюбки вигадували б їх самі!

Я не хочу сказати, що місіс Трайб (звісно, я подаю її тут під вигаданим прізвищем) мене шантажувала. Щоправда, Том навідруб од усього відмовився, заявивши, що не брав у Джулі жодного пенні й винен їй лише п'ять фунтів: заборгував за квитки на балет, що їх вона брала. Не виключаю, що й Джулі могла ввести матір в оману. Бо, зрештою, що таке шантаж? І хто може сказати, де кінчається звичайна дружня пересторога і де починається шантаж?

Хай там як, а я радісінька була спекатися її, віддавши двадцять фунтів і пообіцявши повернути решту негайно після того, як Том визнає цей борг; мене починало лихоманити на саму думку, що прізвище Німмо потрапить у газети.

Все це сталося того шаленого тижня, коли, наче грім серед ясного неба, або, якщо хочете,— серед веселого балу,— на нас звалилася контрактова афера.

73

Контрактову аферу часто плутають із справою «Марконі», хоча між ними немає нічого спільного, не кажучи вже про відстань у три місяці. Схожі вони лише в одному — хоч я й не маю наміру витягати на світ божий цю давню історію, мені хочеться показати, в чому саме полягає їхня схожість, бо досі ніде про це не сказано.

Коротко суть справи «Марконі» ось у чому: три міністри, які мали на руках акції компанії «Марконі», не визнали за потрібне признатися про це,— і потім, коли почалися балачки про корупцію, їм довелося давати пояснення. Бо громадськість, звичайно, вирішила: мовчать — отже, хочуть приховати щось нечисте.

Але я переконана в іншому: вони так довго таїлися з отими своїми акціями (не вчинивши нічого лихого!) лише тому, що боялися. Боялися, що, попри всю законність їхніх дій, до них, як до власників акцій, все одно поставляться упереджено. І тоді будь-який раптовий спалах сліпої ненависті остаточно підрізав би їхню репутацію.

Споконвіку повелося так, що удачливій людині страшенно заздрили, і навряд чи знайдеш серед славетних такого, кому б сучасники не зичили зла. І не тому, що він справді вчинив щось негідне, а просто так, бо його ім'я надто часто мелькотить в газетах. Та й хіба не від заздрощів навіть порядні й чесні люди так полюбляють плітки про королів і взагалі про державців,— один лише бог знає, звідки беруться всі оті паскудні анекдоти. Вони ніби випаровуються з якихось шпаринок на тілі людськості,— як отруйні випари з кратера вулкану, на перший погляд, давно згаслого.

Саме така заздрісна людська ненависть мало не занапастила тоді Честерової кар'єри. Довколо нього порозпускали плітки, у які дехто ладен вірити й досі, хоч усе те — суцільна вигадка. Чого варта, приміром, байка, яку я почула на тому тижні: розуміючи, що рано чи пізно Честерові махінації «випливуть на поверхню», він своєчасно вжив належних заходів —«сховав кінці у воду».

Насправді, йому не було чого критися; відносно ж прогнозу про неминучу «кризу», то все було навпаки. Коли той депутат, дрібнота з числа консерваторів (я навіть прізвища його не пригадую), зробив у парламенті запит про компанію «Бенкс ремз», зажадавши назвати імена акціонерів та кількість акцій, якими вони володіють на сьогодні — і якими володіли три місяці тому, Честер навіть не підозрював, чим це йому загрожує.

«Бенкс ремз» була приватна фірма (і, отже, у Честера не було підстави одмовлятися від місця її директора), що постачала електроустаткування іншій фірмі, «Вестерн девелопмент», яка щойно підписала контракт на виготовлення великої партії радіоапаратури. Бездротовий телеграф (так тоді називали радіо) був останнім криком моди: компанія «Марконі» розсилала свої депеші по всьому світові, і всюди лише й мови було, що про цю новинку. Той контракт усі вважали дуже вигідним, на нього претендувало кілька акціонерних товариств, і Честера звинуватили в тому, що він, володіючи контрольним пакетом акцій «Бетвел інджінієрінг» (боюсь, декому це видасться надто складним, та ділові взаємини взагалі складні й переплутані між собою, майже як родинні зв'язки), знав: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», тобто фірма Вілфреда, то «Бенкс ремз», від якої залежать поставки «Вестерн девелопмент», а також «Бетвел інджінієрінг», від якої залежать поставки для «Бенкс ремз», зароблять купу грошей.

І справді, вже через місяць після підписання контракту Честерові за його акції «Бенкс» пропонували вчетверо більше.

Не заперечуватиму, що Честер прикупив тоді акцій «Бенкс», але то вже чистісінька брехня, ніби він скористався приватною інформацією про можливий контракт чи навіть натиснув на когось, аби той контракт одержати. Честер елементарно розраховував: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», акції «Бенкс ремз» дуже