Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

дивних чар. Хай несе мене ріка У фантастичному човні, У небо несе, Наче уві сні. Там є своєрідні ходи, Що сягають самих глибин, Там тварини небесної журби. Але я не питаю себе, Де на мапі країна ся. Та й негайно рушаю у дальню даль. Нас несе, несе ріка У фантастичному човні У небо несе, наче уві сні.

Даремно Олег Скрипка не питав себе, де на мапі країна Грузія, і не написав чесно, що чарівний гай мандариновий. А ось про ріку в нього гарно вийшло. Холодний свинцевий Дніпро котив свої води з Валдайської височини транзитом через Україну у Чорне море. Він ще не замерз від гирла аж до Каховки, зима була тепла, але про купання краще було забути до весни. Навіть чайки воліли не сідати на його зимну воду.

Фантастичний човен «Вадічка» випроваджував з борту останніх проводжаючих, а саме судновласника та одного з фрахтівників, того, що боксер. Андрійко-штангіст мав іти з нами до Грузії на фантастичному човні, а його напарник летів літаком через Москву.

— Я вас прямо на причалі в Поті й зустріну. Все вже схвачено, про все домовлено. В кращому вигляді. Не ображай тут хлопців, Андрюхо, поки мене нема, — настановляв свого громилу добряк-боксер.

— А ти в літаку не приставай до пілотів, щоб покермувати дали, — наставляв громило Андрійко свого боса.

Але відчувалося, що йому трохи ніяково.

У мене вертілося ідіотське неначальницьке запитання до фрахтівного боксера, чому ми йдемо саме на Поті, а не на Батумі, якщо йдемо за мандаринами. Проте я був не настільки йолоп, щоб патякати про таке. Втім, потім виявилося, що іноді краще бути трохи ідіотом і ставити дурні запитання вчасно. Аби знаття, що в кума пиття…

Арташезович, який теж мимоволі чув розмову розлучених бандюків, у свою чергу пообіцяв, що Андрійка теж ніхто з його хлопців пальцем не торкне і покермувати «Вадічкою» він йому якраз дасть спробувати. Але вже у відкритому морі, коли зустрічних суден та буїв не буде.

ШВАРТОВКА

А потім почалася вистава для тих, що залишалися на причалі. Бо швартовка — то чи не єдиний момент, коли моряки працюють на публіку. Особливо, коли відходиш від набережної, і старовинні гармати фрегата «Слава Катерини» дивляться на тебе своїми двохсотлітніми жерлами. Та й просто публіки, яка прогулювалася набережною, теж вистачало.

У сценарії цієї вистави на публіку значилось таке. Капітан виходить на те крило містка, з якого берег, недбало запалює цигарку і, збиваючи попіл просто на глядачів, починає чеканити в мегафон:

— По місцях стояти, зі швартових зніматися! Баковим на бак, ютовим на ют![16]

Та яка вам різниця, що те все значить? Просто стійте на набережній, слухайте і дивіться. І знайте, що спектакль саме для вас. Ось носова й кормова партії швартовників, одні під орудою старшого помічника, інші під командою другого помічника капітана, вже розійшлися по місцях на палубі і вмить виконують усі команди, які недбало, але чітко подає Арташезович між двома затяжками сигарети.

— Трап на борт! Віддати шпринг!

І сходня, наче сама собою, з грюкотом влітає на борт, а повздовжній товстий швартов з петлею-гашею на кінці змією повзе набережною, з плюскотом та бризками зривається у воду між бортом та причалом і швидко втягується у клюз. Матроси та боцман тут-таки змотують його на в’юшку, щоб не заплутатися в цій хижій манільській зміюці, як Лаокоон з синами.

— Машину на товсь!

І ось вже два-три рази фиркнув стисненим повітрям і заторохкотів-загув головний двигун в утробі машинного відділення, як люлькою, пихнувши в небо сажею та вихлопом через фальштрубу. У кожного дизеля свій голос і ритм, і добрий механік визначає тип дизеля та виробника лише за тим, як він рохкає на холостих обертах. Для немеханіків рохкання не несе ніякої інформації, лише тим, хто проводжає на березі, вже доводиться кричати до тих, що залишаються на борту.

— Чекаємо з подарунками до новорічного столу!

— Дивіться, не зазимуйте в субтропіках!

Кричать здебільшого якісь дурниці.

Бо все вже відміряно й відрізано, ми зреклися землі остаточно, а як воно там буде, покаже лише час та Чорне море, залишилось лише дві пуповини, якими до пароплава прив’язано Херсон. Але ось надходить і їхня черга.

— Віддати носовий! Віддати кормовий! Стерно півборту право! Малий вперед!

ПРОЩАЛЬНИЙ ГУДОК

І судно рве останні зв’язки з грішною землею, ніс його котиться вправо, відстань між бортом і причалом збурюється хвилею, а я залишаю вас, шановний читачу, на причалі, бо сам ще маю вскочити на борт, поки не відбило від причалу корму. Бо ви залишаєтесь, а ми відходимо