Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

він мандрував від села до села, від міста до міста, зовсім втративши надію коли-небудь доплентатися до рідного Гуляйполя, побачити живими своїх батьків, молоду дружину Мелашку і двох діток — мізинчиків — хлопчика й дівчинку. Під час полону і в дорозі на батьківщину, ким тільки він не був: і пастухом у німецького бауера, і конюхом у польського пана, і навіть мірошником у західноукраїнського господаря. Коли іноді згадує свої мандри та людей, з якими довелося спілкуватися й ділити навіть хліб-сіль, то часто мимоволі виникає у нього одне й теж запитання: "І чого люди почали ворогувати між собою? Чого враз наче подуріли? Адже всі вони, в тому числі й він, від природи, від своїх батька-матері — це господарі землі, мирні й смиренні... їм би жити-поживати й добра наживати, а вони воюють..." Запитання виникало, та відповіді на нього не знаходив. А дуже хотів знайти. Бо скільки того плачу, тієї біди великої тепер він скрізь бачив і пропустив усе це нещастя крізь своє серце! Скам'яніло воно й заціпеніло в очікуванні чогось ще жахливішого.

Вже проходив Вусатенко ті села, в яких йому доводилося побувати в 1914—1916 роках у складі Брусиловської армії. Гай-гай! Яка-то різниця!.. Тоді, на початку війни, то були села, мов намальовані на привабливій картинці: охайні хати, біля них — садочки, здебільшого вишневі і яблуневі; ставки, в яких кишіло всякої риби; вітряки, що безугавно крутили свої велетенські крила. А за селами — долини, широкі й довгі, з густими й запашними травами, на яких чередами паслися огрядні опасисті корови. Поля — то з зеленим килимом жита й пшениці весною, то золотисті зі спілим своїм багатством восени. А тепер... Якийсь хутір зустрів Петра обвугленими димарями й здичавілими собаками, а сусіднє село було напівпорожнє і на сьогодні вже навіть безіменне: люди з нього кудись безслідно зникли, а ті, що залишилися, були наче позбавлені здорового глузду, якісь дивні, мов чимось переполохані чи прибиті довбешкою по голові, а тому сповільнені у своїх думках та діях. Розповідають, що їх німці труїли газами, а царські війська, тобто Петро Вусатенко, кидали на їхні голови з гармат снаряди, а трохи пізніше націоналісти-петлюрівці сікли нагайками мешканців цього дивного й безіменного села, певно, таким чином перевіряли, чи є ще на їхньому тілі чутливі до болю місця. Били і, не знайшовши цих місць, залишили напівнавіжений сільський люд у спокої.

На Київщині і Житомирщині Петро зіткнувся з тим же, що й на західній Україні, горем, тільки тут воно було значно більшим, бо ще й додалася рука москалів, які мов справжні завойовники, скрізь залишали по собі червоний слід. Попав до них і Петро Вусатенко. Спіймали його якісь лайдаки, котрі називали себе боженківцями. Це вже пізніше взнав Петро, що Василь Боженко[44] був командиром червоно-більшовицького Таращанського полку і начебто з'явився на світ від батьків-українців. Проте Петро національного кореня не відчув. Боженко розмовляв з ним мішаною російською мовою і, коли почув, що Вусатенко російської зовсім не розуміє, присікався до Петра, що той петлюрівський шпигун.

— Вы розмовляєте на контрреволюционном украинском языке — значит, вы петлюровец и враг большевиков! — звинуватив його командир полку. А Петро тоді взагалі ще ніяк не міг второпати: хто петлюрівці, хто гетьманці, хто червоні, білі, сірі, волохаті — йому вони всі були однаково незрозумілі й далекі. Він прагнув одного — добратися до Гуляйполя, взяти у батька шмат землі, прикупити ще десятин п'ятнадцять-двадцять і хазяйнувати. Та ба! Хіба тут збудуться мрії, коли отаман банди, котрий іменує себе якимось більшовиком Боженком, і слухати не хоче ні про селянську землю, ні про Вусатенкову мрію стати господарем своєї землі, а натомість наказав вивести Петра за клуню і розстріляти. Так би може й сталося. Та, слава Богу, саме в цей час напали на зарозумілих червоних більшовиків інші червоні чи білі, чи сині... Хто їх знає які. Але напали. І Петрові кати ледве встигли накивати п'ятами, забувши розстріляти полоненого "шпигуна". Петро думав, що біда минула, і він зможе йти далі в своє Гуляйполе. Та ба! Звільнили його виявляється якісь петлюрівці, котрі називали себе тютюнниківцями, мовляв, у них за отамана Тютюнник[45].

ЦІ — не кращі від більшовиків, тільки були звихнуті дещо по-іншому. Вони били Петра нагайками та шомполами і все вимагали, щоб той зізнався у своїх таємних зв'язках з червоними більшовиками. Тоді ще Вусатенко подумав, що коли є червоні більшовики, то, певно, на його бідній Україні розвелися ще й білі більшовики. Лише подумав, але про них у тютюнниківців не спитав, аби, чого доброго не спричинити собі ще більшої кривди. А все-таки спричинив її, сказавши, що він ніякий не шпигун, а просто селянин з Гуляйполя, яке на Катеринославщині.

— A-а, так ти — махновець! Он яка ти пташка! — тютюнниківця, що