Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

допитував Петра, аж перекособочило від несподіваного відкриття глибокої таємниці. Вусатенко не міг ніяк второпати, чому слово Гуляйполе так негативно вплинуло на його "слідчого" і чому той назвав його махновцем... Коли тютюнниківець від прізвища якогось Тютюнника, то махновець — від Махна?

— Який Махно? І чому я махновець? — зацікавився Вусатенко.

— Диви! Він ще й прикидається невинним ягням, що "забралося до річки напитися водички", — виголосив цілу промову з творчості Глібова допитувач.

— Я справді не знаю.

— Ти не знаєш Нестора Махна?! Та хто повірить тобі?

— Нестора?.. Ну, звісно, його знав... Ще до його арешту... Але з чотирнадцятого року я в діючій Брусиловській армії, а Нестор — на каторзі... ще з дев'ятсот дев'ятого, здається.

— Диви на нього! За дурників нас має! Він знав колись Махна, а хто він зараз — ні сном ні духом.

На допит зайшов якийсь вищий, ніж слідчий, чиновник і розпорядився:

— Розстріляй його і поїхали, бо ніколи... Відступаємо...

Не вбили червоні, то може, Бог дасть, не вб'ють і ці жовті чи зелені, чи якогось іншого вони кольору?

Дійсно, Бог милував — залишили живим. Бо як тільки вийшов з кабінету, вірніше, з хати той високий чин, слідчий сказав Петрові:

— Біс із тобою... Живи... Не хочу брати гріх на свою душу... Може ти справді йдеш з німецького полону і не махновець.

Так Вусатенко вибрався з лабет тих і тих, і знову продовжував пробиратися на південь: де причепиться до потяга, де попроситься на віз до якогось хазяїна, а де й пішки. Чим ближче на південь, тим все важче було пробиратися. Бо кругом — якісь і чиїсь не то банди, не то військові формування, які невідомо кому служать і за якого диявола воюють. Причому, майже всі мешканці, починаючи зі смоктуна маминої цицьки, носили при собі зброю (чи то наган, чи обріз), яку могли будь-коли застосувати і, здебільшого, просто так, для розваги чи випробування її у дії. Людина по всій Україні, особливо тут, на півдні, раптом стала мурашкою, задушити яку прагнув кожний, бо не стало ні в кого ні честі, ні совісті, ні взаємоповаги — словом, жодного людського чинника наче й не існувало ніколи. Усіма заволоділа тваринна мораль.

Коли вже, здається, до Гуляйполя було рукою подати, Вусатенко знову влип у неабияку халепу. Вона сталася на межі Катеринославської губернії, ближче до Криворіжжя. Підвозив його якийсь чоловік на підводі від одного села до іншого. Віз господар мішків з десять пшениці, яку хотів десь перемолоти на борошно. Їхали собі спокійно, не гнали коней, мовчали, бо вже геть усе переговорили. Аж, звідки не візьмись, десь зі степу, наче чорти з пекла, вилетіли з півтора десятка вершників і гайда за ними. Чоловік, бідолаха, почав гнати своїх загодованих конячок, аби скоріше розтанути у степовому безмежжі. Де там! Не зміг утекти. Вершники наздогнали, зупинили підводу — і давай "експропріювати", як вони сказали, для голодуючої Москви українську пшеницю. Господар став горою супротив них. А ті — за шаблі та й посікли його, наче капусту пошаткували. Не обминули й Петра: з нього стягли солдатські чоботи і селянський кожушок, якого заробив на поденщині у західнянців. Та ще й побили, аж доки знепритомнів, бо дубасили, хто чим міг, по голові й під ребра. Отямився десь опівночі. Ні тобі брички, ні коней, ні мішків з пшеницею. Лише біля порубаного гречкосія вовтузилася зграя бродячих собак, які розтягували шматки людського тіла по мерзлому й безсніжному степу. Десь ген-ген виднілося якесь кволе світло, то ж почвалав у його напрямку. Плентався до того світла, здається, цілу вічність. Спочатку ноги боліли, не міг ними ступати на мерзлі грудки, було таке враження, що земля встелена колючим дротом. А з часом чи то звик, чи то ноги задубіли, бо нічого вже не відчував під ними. Нараз той рятівний вогник зник, і Петро відчув себе безпорадною піщинкою у всесвіті, не знаючи, куди прошкувати далі. Кругом — степ, безмежний як море, дикий степ, або, як кажуть гуляйпільці про таке безлюддя, куди не кинь оком — скрізь гуляще поле. Закричав:

— А-а-ге-е-ей! Люди!

Ніде — нікого. "Оце вже, мабуть, кінець настав", — подумав Петро, і раптові сльози самі собою змочили його худющі впалі щоки. Йому було до глибини душі образливо за свою нещасну долю. Це ж треба: пройшов, можна сказати, благополучно, хоч і важко, всю Німеччину, Польщу, майже всю Україну і на батьківському порозі загинути, так і не побачивши рідних. У його пам'яті вони промайнули всі, починаючи від матері... Довгенько зупинився у спомині на жінці Малаші, яку завжди люб'язно називав Милою, згадав своїх діток... Які вони там? Вже, певно, дорослі... Батька й забули... А може виглядають? Тільки десь щось стукне у сінях — а вони обоє біжать і кричать:

— Тато!.. Може наш тато приїхав?

В усіх дітей є батько, а його, Вусатенкові, змалечку сирітками ростуть. І Мила — така молода й гарна — вже вдовиця... І буде вічно такою, бо не зрадить йому, своєму Петрусеві, навіть мертвому. Її батьки — Макухи — роботящі, хазяйновиті, не дадуть вмерти з голоду єдиній доньці, та й три брати Малаші дружні, уміють постояти за себе і рід свій.

Петро все думав про свою рідню, і не зчувся, як десь взялися сили, які вщент знищили почуття неминучої загибелі і з'явилася віра, що він не помре, добереться до людей, виживе.

І Петро