Анастасія Винник - Коли повертається веселка

картопляними вулканчиками, дзвінкому сміху і оптимізму. Що вона добра і хороша, і що він більше ніколи не буде таким, яким був, завжди відповідатиме на її дзвінки і двічі на тиждень приходитиме в гості, а у вихідні вони обов’язково будуть гуляти.

– Вибач мені, мамо, – сказав він. – Я люблю тебе.

– Вона не чує, – сказав схвильований Тік.

Він десь читав, що творчі особистості легко божеволіють, і найменше хотів, щоб це сталось з Дмитром.

– Ні, вона все чує і бачить, – спокійно заперечив хлопець.

– Як на мене, нам треба додому, – обережно зауважив Тік.

Дмитро махнув головою. І тут в палату зайшли лікар і два санітари.

– Доброго дня, – сказав Тарас Олегович. – Я Тетянин лікар. – Він стримано усміхнувся. – Бачу, ви знайшли втікачку. А ви, напевно, Дмитро?

Хлопець кивнув.

– Ну, шановні, я мушу забрати хвору, – сказав Тарас Олегович.

– Куди?! – вигукнув Дмитро. – На операцію?

– Ні, спочатку треба зробити певні обстеження.

Санітари посунули ліжко і повезли до виходу. Караваєв відійшов.

– Ви їй не зашкодите? – спитав Дмитро.

Лікар запхав руки в кишені халату:

– Ніхто не міг зашкодити вашій мамі більше, аніж вона сама.

– Можна, я залишусь в палаті? Я чекатиму на неї…

– Дмитре. – Тарас Олегович узяв його за плече. – Я добре розумію ваші почуття, але дозволити не можу. Ось моя візитка. Зателефонуйте мені післязавтра зранку.

– А завтра? Чому не можна завтра?

– Завтра вашу маму будуть готувати до складної операції, і я не матиму новин для вас. Тому потерпіть трішки.

– Коли розпочнеться операція?

– Об одинадцятій ранку.

– Скільки часу триватиме?

– Важко сказати. Не менше трьох годин.

– Отже, можна прийти о другій?

– Так, не раніше.

Коли вони вийшли з лікарні, Караваєв запитав:

– Дмитре, ти вмієш водити авто?

– Так.

– Жоро, нехай Дмитро сяде за кермо, – сказав Тік, підійшовши до «хаммера».

Жора кинув цигарку на землю:

– Ваша воля. А права в нього є?

– Його права – це я, – відповів Караваєв. – Димко, сідай за кермо. Ця тачка нічим не відрізняється від інших, окрім габаритів і коробки передач, вона тут механічна.

– Немає значення, – сказав Дмитро, сідаючи на місце водія.

Тік сів поряд:

– Поїдемо до мене. Повечеряєш нормально, заночуєш. Можеш узагалі переїхати до мене. Я віддам тобі половину другого поверху, матимеш спальню, майстерню і ванну кімнату. Хочеш майстерню, як у справжніх художників? І дівчину свою бери. Місця достатньо, ти бачив.

– Дякую, я подумаю.

– Рушай повільно, бо злетимо. Пам’ятай – «хаммер» ширший, ніж усі тачки.

Дмитро обережно виїхав зі стоянки і так само обережно повів автівку по Білгородському шосе.

– Додай газу! – наказав Караваєв.

– Я її ще не відчуваю, – сказав хлопець, легко натискаючи педаль газу.

– Ось, тепер нормальна швидкість, – задоволено сказав Тік.

– Ненормальна, – бурмотів позаду Жора. – Сто десять у місті не можна.

– Від кого чую? – вигукнув Караваєв, повертаючись до нього. – І хто тобі сказав, що ми їдемо сто десять?

– А я «хаммер» відчуваю, як бабу, – ревниво сказав той.

– Добре, – махнув рукою Тік. – Дмитре, давай повільніше.

Проїжджаючи повз пам’ятник велосипедистам, що загинули на дорозі, Дмитро скинув швидкість до дев’яноста і повернув на шляхопровід.

– Добре їздиш, – сказав Караваєв. – Маєш колеса?

– Ні, але вже збираю гроші.

– А яку хочеш?

– Недорогу і надійну.

– Надійними бувають тільки дорогі машини. Ось що, завтра поїдемо по салонах, вибереш те, що хочеш.

– Завтра? Я не можу завтра… бо мама…

– А що мама? Від того, що ти не поїдеш, їй легше не стане.

– Мені треба подумати…

– Ось і подумай. Поїдемо і розвієшся від усього цього… – Караваєв невизначено повів рукою.

* * *

Таня глибоко вдихнула, і у сонячному сплетінні немов перевернувся важкий камінь. Серце пропустило один удар і, опам’ятавшись, застукало в повільному ритмі.

Годинник показував пів на другу. До операції залишалось майже десять годин. Вона повернулась на бік, обличчям до вікна. Легкий вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки. Вони нагадували звірів і домашніх тварин, людей і птахів, квіти і букви. Дві фігурки дуже нагадували левеня і черепаху зі старого мультику.

– Я на сонечку лежу, – проспівала Таня, і черепаха з левеням, танцюючи, зникли у складках фіранки. – Романе, коханий, де ти? Прийди до мене! – Вона