Кейт Аткінсон - Руїни бога

у металеву потвору. Може, керувався відданістю Тедді чи хотів випробувати свою псячу відвагу. Хто зна, що він там собі думав?

Усі, крім кулеметників, по черзі давали псові подихати зі своєї маски — цей досвід нікого не потішив.

— Це кисень, — пояснив Тедді Щасливчикові, примостивши власну маску йому на мордочку.

На щастя, це був короткий виліт — скидали бомби біля узбережжя Данії, а не летіли аж на Велике місто. Коли вони спокійно приземлилися, Тедді потай виніс пса з літака, сховавши під куртку.

Після того Тедді не забував запасну кисневу маску, щоб якщо їм трапиться ще якийсь знайда, його можна було підключити до кисню. Хоча хто у здоровому глузді стане ховатися в бомбардувальнику?

*

Коли він обернувся, пес з’явився, мов з-під землі, — мчав пляжем, захеканий, але нездатний пояснити, які пригоди його спіткали.

Возз’єднавшись, вони побрели далі уздовж пірсу, доки їх не перепинив фотограф — вони погодилися, щоб він їх сфотографував. Тедді йому заплатив і записав адресу своєї бази; коли повернувся за шість днів, фотографія, про яку він встиг благополучно забути, вже на нього чекала. Світлина вийшла гарна, він навіть думав наробити копій — наприклад, для Ненсі, — але так і не зібрався. Він, звичайно, був у формі, а Ненсі — у літній сукенці й гарненькому солом’яному капелюшку, дешеву обручку не видно. Вони посміхалися, мовби не було у них жодних клопотів. З ними був Щасливчик, який виглядав задоволеним собою.

Тедді поклав фотографію до кишені бойової форми, обіч срібного зайчика. Вона пережила війну і табори, а потім її недбало кинули у коробку з сувенірами й нагородами. «Objets de vertu», — протягла Берті, передивляючись вміст коробки, коли він вже переїхав до «Феннінґ-Корту». Її завжди цікавила Ненсі — бабуся, з якою їй не судилося познайомитися.

— О, собака! — вигукнула вона, причарована радісним псячим писком.

(— Це Щасливчик, — чуло пояснив Тедді. Пес помер більше сорока років тому, але йому досі ставало гірко, коли він думав, що Щасливчика вже нема).

На фотографії була пляма — згори розповзлася брунатна смуга, і коли Берті спитала про неї, Тедді стенув плечами:

— Мабуть, чай.

Після першого строку Тедді перевели до частини бойової підготовки інструктором, але він попросився назад у бойову частину. «Господи, а це ще чому? — писала Урсула. — Ти ж міг би перебути кілька місяців у відносній безпеці до наступного строку». На думку Тедді, «відносна» — це саме те слово для частини бойової підготовки. Прибувши туди, він оглянув поля навколо бази й нарахував уламки щонайменше п’яти літаків, які ще не прибрали. Туди потрапляли побиті старі літаки, здебільшого списані, мовби шанси зеленого екіпажу й були недостатньо страшні без того. Тедді не став питати про долю екіпажів літаків, уламки яких валялися у полях. Він вирішив, що і знати про це не хоче.

«Що ж, — писав він сестрі, — мою роботу ще не завершено». І близько не завершено. У мур пожбурили тисячі пташок, а він і не похитнувся. Він додав: «А ще я до дідька добрий пілот, тож, думаю, в рейді з мене більше користі на цій війні, ніж на базі з хлопчаками, які ще пороху не нюхали».

Він перечитав листа. Пояснення звучало раціонально. Він міг озвучити його сестрі, Ненсі, світові, хоча прикро, що йому ще й виправдовуватися треба, коли навколо вирує бій. Недарма ж саме він у їхній родині воїн? Хоча, можливо, ця шляхетна мантія перейде до Джиммі.

А правда полягала в тому, що нічого іншого йому не хотілося й не моглося. Його життя звелося до вильотів і бомбардування. Ось ким він став. Лише у «Галіфаксі» він почувався у своїй тарілці — у запаху бруду й бензину, старого поту, гуми, заліза й кисню. Він прагнув, щоб його заглушив рев моторів, він хотів, щоб холод, шум і змішаний із нудьгою адреналін стерли всі думки. Колись він думав, що архітектура війни сформує його особистість, а тепер зрозумів, що вона її стерла.

Тепер у нього був новий екіпаж — кулеметники Томмі й Олуф, один із Ньюкасла, другий — норвежець. У Четвертій групі було багатенько норвежців, хоча на свою ескадрилью їх не набралося, не те, що поляків. Зате вони були майже такі ж віддані справі, як кровожерливі поляки. Ці ніколи не здавалися. Вони жили днем, коли зможуть полетіти додому, до вільної Польщі. Звісно, не так склалося, як гадалося. Він не раз про них згадував, коли Польща простувала своїм непростим шляхом крізь XX століття.

Команда знову зібралася строката. Сенді Ворзінґтон, його навігатор, був із Нової Зеландії; бортмеханік Джеффрі Смітсон закінчив Кембридж. («Я — математик», — урочисто сказав він, мовби мова йшла про релігію). Тедді спитав, чи знайомий той із Ненсі, — виявилося, він про неї чув, це ж вона отримала премію імені Фоусетт? «Розумна дівчина», — сказав він. «Розумна жінка», — уточнив Тедді. Його радист Боб Бут був із Лідсу, а бомбардир…

— Здорово, корєш.

— А ти що тут забув? — спитав Тедді.

— Ну, викладаю я, значить, у частині бойової підготовки, аж чую — зірка наша Тед Тодд раніше повернувся до бойової частини, то я собі й думаю: нє, ні чорта він без мене не налітає. Мене намагалася прибрати до рук австралійська ескадрилья, але я не пальцем роблений.

Поява Кіта вразила Тедді — із цілої давньої команди саме Кіт був йому найближчий, у них було багато спільного, про що вони не могли поговорити ні з ким іншим, але при зустрічі вони стрималися і обмежилися коротким мужнім рукопотисканням. Тедді спостерігав, як чоловіки з часом перестають контролювати емоції, а коли XX століття перевалило у XXI (й настали «нульові» — кострубата назва), вони, здається, втратили контроль над емоціями взагалі, а з ними й над здоровим глуздом. Футболісти і тенісисти рюмсали, як діти, а чоловіки на вулицях обнімалися й цілували інших чоловіків у щоку.

— Господи, тату, — обурювалася Віола, — що в тебе взагалі в голові? Це що, британська непорушна верхня губа? Ти що, правда думаєш, що світ був кращий, коли чоловіки приховували свої почуття?

— Так.

Він досі інколи з жахом згадував, як розплакався на кухні в матері Віка Беннетта. Кому від того стало легше? Йому точно не стало. Коли померла Ненсі, він поплакав тихо і на самоті — йому здавалося, що навіть у жалобі не можна забувати про гідність.

— Думаю, в усьому винна Діана, — сказала Берті.

— Яка Діана?

— Ну, принцеса. Це ж вона зображала страждання як щось героїчне. А в твої часи все було