Каміло Хосе Села - Вулик

тому ж домі й поглядає на дівчину з глибокою ніжністю, марно намагається пояснити за обідом своїм батькам:

— Вам цього не зрозуміти, але в мене такі маленькі відлюдні крамнички, як оця «Трині», викликають якийсь смуток!

— Цей хлопець несповна розуму,— каже батько,— не знаю, що з ним буде, коли я помру.

Юний поет — патлатий і блідий, завжди якийсь відчужений, відсторонений від усього, щоб не проґавити натхнення, схоже на сліпого та глухого, але сповненого світла метелика, що летить собі навмання, часом б’ючись об стіни, а іноді підносячись вище зір. У юного поета на щоках пломеніють дві рожеві плямки. Інколи, в хвилини окрилення, юний поет непритомніє в якійсь кав’ярні, й тоді його тягнуть до вбиральні, щоб він прийшов до тями від запаху дезінфекційної таблетки, що спить у своїй дротяній клітинці, наче цвіркунець.

За Трині йде Наті, однокурсниця Мартіна, завжди гарно вбрана, може, навіть занадто гарно, а потім Марія Ауксиліадора — та, що недавно слідом за двома старшими пішла в монастир. Останні в цьому ланцюгу троє молодших, які завдали батькам чимало прикростей. Сокоррито втекла з дому з приятелем свого брата Пако[47], художником на ім’я Бартоломе Ангера. Вони провадять богемне життя й мешкають у студії на вулиці Каньйос, де страшенно мерзнуть і колись-таки заледеніють на ранок і перетворяться на дві бурульки. Дівчина запевняє подруг, що вона щаслива, що їй усе байдуже, аби тільки бути поруч із Бартоло й допомагати йому творити Мистецтво. Слово «Мистецтво» вона вимовляє з пафосом, з великої літери, точнісінько як голова журі на національних виставках.

— На цих виставках немає справжнього критерію,— каже Сокоррито,— вони самі не знають, чого хочуть. Та байдуже, рано чи пізно їм таки доведеться дати медаль моєму Бартоло.

Коли Сокоррито втекла з дому, це спричинило грандіозний скандал.

— Якби вона принаймні поїхала з Мадрида,— обурювався Пако, для якого поняття честі було географічним.

Інша дочка, Марія Ангустіас, почала з того, що надумала стати співачкою та взяла собі ім’я Кармен дель Оро. Вона роздумувала, чи не назватися, бува, Росаріо Хіральдою або Есперансою де Гранада, але один приятель-журналіст відрадив її від цього, сказавши, що найбільш підходящим буде Кармен дель Оро. А невдовзі, не давши матері оговтатися після історії з Сокоррито, Марія Ангустіас утекла на відчай душі з таким собі доном Естаніслао Раміресом, банкіром із Мурсії. Бідолашну матір це так приголомшило, що вона навіть не плакала.

Найменший, Хуан Рамон, одержав диплом бакалавра і тепер цілі дні дивиться на себе в дзеркало й мастить обличчя різними кремами.

Близько сьомої години, в паузі між двома пацієнтами, дон Франсиско до когось телефонує. Те, що він каже, насилу можна розібрати.

— Ви будете вдома?

— ...

— Гаразд, я прийду годині о дев’ятій.

— ...

— Ні, не кличте нікого.

Дівчина ніби в трансі — вигляд у неї замріяний, погляд відсутній, на губах щаслива усмішка.

— Він добрий, мамо, дуже-дуже добрий. Узяв мене за руку, пильно подивився в очі...

— І це все?

— Потім нахилився до мене зовсім близько й мовив: «Хуліто, моє серце палає пристрастю, я не можу без тебе жити, якщо ти знехтуєш мною, моє життя не матиме сенсу, воно буде, наче човен, що пливе навмання, залежний від примхи долі».

Донья Вісі зворушено всміхається.

— Точнісінько як твій батько, доню, точнісінько як він.

Донья Вісі заплющує очі та блаженно поринає в солодку й дещо сумну задуму.

— Авжеж... Час минає... Поруч із тобою я почуваюся старою, Хуліто!

Донья Вісі якусь мить мовчить. Потім підносить до очей носовичка й витирає дві боязкі сльозинки.

— Мамо, облиш!

— Нічого, доню, це від хвилювання. Подумати тільки, що колись доведеться віддати тебе сторонньому мужчині! Будемо благати Господа, доню, щоб він послав тобі доброго чоловіка, гідного тебе.

— Так, мамо.

— І пильнуй, Хуліто, заради всього святого! Не довіряй йому ні в чому, благаю тебе. Мужчини підступні, у них своє на умі, не вір ніколи гарним словам. Не забувай, що мужчини розважаються з шелихвістками, але зрештою одружуються з порядними.

— Так, мамо.

— Саме так, доню. І бережи те, що зберігала я двадцять три роки для твого батька. Це єдине, що ми, чесні й незаможні жінки, можемо дати нашим чоловікам!

Донья Вісі ударяється в сльози. Хуліта намагається її заспокоїти:

— Не хвилюйся, мамо.

У кав’ярні донья Роса і далі торочить сеньйориті Ельвірі про те, що в неї розладнався шлунок і вона всю ніч пробігала зі спальні до