Майн Рід - Оцеола, вождь семінолів

Після звільнення з облоги я відчув певне полегшення, але це була лише природна реакція на порятунок від майже неминучої загибелі. Радість моя швидко згасла, і тепер, коли я наближався до рідної домівки, душу мою огорнули темні тіні. Мене мучило передчуття, що вдома не все гаразд, і я навіть не міг збагнути причину цих почуттів, бо не отримував жодних поганих звісток. Взагалі вже майже два місяці я нічого не чув про дім. Під час тривалої облоги ми були відрізані від зовнішнього світу, тож до нас дійшли лише туманні чутки про події в селищі Свон. Ми поверталися додому й не відали про те, що сталося за нашої відсутності.

Я розумів, що невпевненість, сумніви й навіть страхи могла навіяти невідомість. Та була й інша причина моїх похмурих передчуттів. Можливо, спогад про мій раптовий від’їзд, про почуття, з якими я полишив сімейні справи. Сцена прощання, що закарбувалася у моїй пам’яті, спогади про Рінгольда, про підлий задум цього підступного негідника – все це тривожило мою душу.

Два місяці – великий термін. Багато подій може статися за цей час, навіть у вузькому сімейному колі. Вже давно було офіційно повідомлено, що я загинув од руки індіанців, і, наскільки мені було відомо, мої домашні повірили, що мене немає на світі. Ця звістка могла призвести до страшних наслідків. Чи дотримала сестра слова? Коли я повернуся додому, чи знайду я таку ж люблячу сестру, чи буде вона одинока і вільна? Чи вона послухала матір і стала дружиною цього підлого негідника? Не дивно, що мені було не до веселощів.

Товариші звернули увагу на мій похмурий настрій і хоч грубувато, але добродушно намагалися мене розвеселити. Однак це їм не вдалося. Зажура впала свинцем на серце. Мені чомусь здавалося, що вдома не все гаразд. На жаль, передчуття не було хибним. Сталося гірше, ніж я собі гадав. Новина, яку я почув, не була звісткою про весілля сестри. Я довідався про смерть матері і, що ще страшніше, нічого не знав про подальшу долю Вірджинії.

Недалеко від дому мене зустрів посланець, який і повідомив цю жахливу звістку. Індіанці напали на селище, або, скоріше, на мою власну плантацію, бо вони обме жилися тільки нею. Мати і дядько впали під ударами їхніх ножів. А сестра, сестра? Її викрали!

Далі я не став слухати, я пришпорив змученого коня і галопом помчав уперед, як навіжений.

Незабаром мій кінь був біля межі нашої плантації; не зупиняючись і не даючи йому перепочити, я поскакав по лісовій стежці до будинку. Подекуди на шляху траплялися загорожі для худоби, але розумний кінь легко долав їх, і ми мчали далі.

Я зустрів сусіда, білого, який саме вийшов з будинку. Він хотів було заговорити до мене – звісно, про трагічні події, – але я не зупинився. Я вже все почув, тепер мав усе побачити на власні очі.

Я знав тут кожен поворот стежки, мені було відомо, звідки щонайшвидше можна побачити будинок.

Я домчав до цього місця і… Боже милосердний! Будинку не було! Приголомшений, я зупинив коня і напружено вдивлявся в ландшафт перед собою. Та марно – будинку не було! Невже я збився з дороги? Та ні, ось величезне тюльпанове дерево в кінці стежини. Далі савана, маїсові та індигові плантації, ще далі – порослі лісом пагорби навколо басейну, а далі… далі я вже не розрізняв знайомих предметів.

Здавалося, змінилася вся природа. Привітний будинок з білими стінами і зеленими віконницями зник. Веранда, господарські будівлі, хатини негрів, навіть огорожа – все зникло! На їх місці здіймалися густі клуби диму і огортали сонце, уподібнюючи його до кривавого диску. Здавалося, з моєю появою і небо спохмурніло.

Після всього почутого мені неважко було збагнути, що це означало. Серце моє стислося від болю і сумного збентеження. Я вже не мав сил страждати. Пришпоривши коня, я поскакав через поля до місця трагедії.

Я побачив людей, що тинялися серед диму. Мені здалося, що їх було із сотню. В їхніх рухах не відчувалося особливого хвилювання: вони або спокійно ходили, або сиділи, розвалившись, як байдужі глядачі. Ніхто й не намагався гасити пожежу. Під’їхавши, я побачив язики полум’я, що змішалися з димом. Навколо гарцювали вершники, намагаючись зловити коней і корів, що вирвалися з палаючої огорожі. Спершу я не міг навіть упізнати вершників. Гінець повідомив, що на садибу напали сьогодні на світанку. Це все, що я встиг почути, коли кинувся вперед.

Було ще рано, сонце зійшло не більше години тому. Ми пересувалися вночі, щоб уникнути денної спеки. Невже варвари ще там? Невже це індіанці? У зловісному вогняному світлі, в клубах диму вони ганялися за кіньми і коровами, імовірно, бажаючи забрати їх з собою.

Але я знав, що вони пішли, інакше б як я довідався усі подробиці страшної події – вбивство моєї матері, викрадення бідолашної сестри? Як би я про все дізнався, якби індіанці були ще тут? Можливо, вони залишили на якийсь час плантацію, а потім повернулися, щоб забрати здобич і підпалити будинок? На мить ця думка промайнула в моїй голові. Але вона не змусила мене сповільнити біг коня, я і не думав про те, щоб натягнути поводи. Права рука була в мене теж зайнята – я міцно стискав заряджену рушницю. Мене охопила жага помсти. Я готовий був кинутися у натовп дикунів і загинути в боротьбі з ними. Я був не самотній: мій чорношкірий слуга мчав за мною по п’ятах. За моєю спиною лунав тупіт його коня.

Ми наблизились до руїн, і тут я побачив, що помилявся. Мене оточили не індіанці, не вороги, а друзі.

Вони зустріли нас зловісним, співчутливим мовчанням. Я спішився. Всі зібралися навколо мене, обмінюючись багатозначними поглядами. Ніхто не промовив жодного слова – слова тут були зайві.

Я заговорив перший. Хриплим, ледве чутним голосом я запитав: «Де?».

Моє питання одразу ж зрозуміли – його чекали. Один із сусідів узяв мене за руку і обережно повів за собою повз згарище. Я машинально йшов із ним. Він мовчки вказав мені на водойму. Тут зібралося ще більше людей. Усі стояли півколом спиною до мене і дивилися в одну точку. Я зрозумів, що вона лежала там.

Коли ми наблизились, усі мовчки розступилися. Мій провідник провів мене через натовп. Я побачив тіло матері. Поряд із нею лежали трупи дядька