Софі Періно - Дочка Медічі

світлі сонця і мріяти про вас при світлі місяця,— її холодний голос вимовляє слова, які я писала з такою любов’ю.— Повертайтеся швидше, і ми зможемо залюбки обмінятися словами, які не можна довіряти листам.

Я кидаюсь до неї, тягнучись за аркушем, але Анжу хапає мене і штовхає назад, розриваючи мій рукав. Я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю, як мати підпалює край аркуша свічкою, після чого кидає лист на кам’яну підлогу. Коли аркуш згорає, вона незворушно затоптує попіл. Анжу дає мені стусана й відпускає.

— Вам відомо,— питає мати,— що я наказала кардиналу Лотаринзькому тримати язика за зубами, але спершу він похвалявся, що ви станете нареченою його племінника? Може, герцог де Гіз уже володів вами?

— Повія! — цього разу мене б’є Карл з такою силою, що я хитаюся.

— Ні! Карле, присягаюся, на моїй совісті немає цього гріха. Герцог мав чесні наміри. Він бажає одружитися зі мною, у цьому його дядько не помиляється,— зараз не дуже слушна нагода ділитися з братом моїми надіями, але це єдиний спосіб захистити себе. Я тягнуся до Карла, і він знову відсахується.

— Я не маю сумнівів, що герцог бажає одружитися з вами,— голос Карла сповнений ненависті.— Він страшенно амбітний. Але те, чого бажає Гіз, і те, що він отримає,— різні речі.

— Дуже різні,— з погрозою каже Анжу.

— Не лише кардинал Лотаринзький говорить про ваш шлюб із Гізом,— Карл повільно ходить довкола, зупиняючись переді мною. Нахилившись, він шипить: — Увесь двір гуде про це.— Я тремчу.— Але я хотів вірити, що причиною чуток стали ваша краса й амбіції Гіза, навіть коли наш брат запевняв мене в іншому.— Я відчуваю, як його рука занурюється в моє волосся й повзе в напрямку спини, після чого він притягає мене до себе одним жорстоким ривком.— Я вважав вас невинною,— він смикає брутальніше, і я боюся, що він відірве пасмо волосся з моєї голови,— а ви пошили мене в дурні.

— Карле, будь ласка,— молю я, намагаючись відступити й звільнитися з його цупких рук,— присягаюсь, я ні на що не погоджувалася. Я нічого не обіцяла. Ми хотіли прийти до вас, коли Генріх повернеться до двору. Прийти до вас разом, аби герцог міг попросити моєї руки.

Карл з огидою фиркає, але розтискає пальці й відштовхує мене. Якусь секунду я думаю, чи не втекти звідси, але я — наче загнана тварина: за мною — король, попереду — мати, з одного боку — Анжу, а з іншого, біля дверей, чатує барон де Рец.

— Навіщо мені погоджуватися мати герцога за брата, якщо я сподівався називати так короля Португалії?

— Тому що він кохає мене, а я кохаю його,— я шкодую про ці слова тієї ж миті, коли промовляю їх. Глузливі погляди матері й Анжу — неприємний доказ того, що моє зізнання робить мене посміховиськом у їхніх очах.

— Карле, на відміну від інших, ви ж знаєте, що таке кохання,— благаю я.— Ви кохаєте Марі.

— Так, але я не маю наміру одружуватися з нею. Я мушу пам’ятати про мій обов’язок короля, а ви мусите пам’ятати про ваш обов’язок перед королем.

Наблизившись до Карла, мати каже:

— Дочко, ви даремно порівнюєте мадемуазель Туше з Гізом. Вона надзвичайно віддана Карлу. Невже ви настільки дурна, що вірите, що мета герцога — ви? — Її зневажлива гримаса — удар ножем у моє серце.— Може, кохання відібрало вам розум, але герцог — практична людина, впливова людина, яка жадає досягти більшого. Коли він шепотів вам гарні слова в темряві, він шукав шлях до королівського дому Валуа.

— А ще — затишне місце для свого прутня,— знущається Анжу.

Мене нудить від його слів. Що ж стосується заяв матері, я їй не вірю. Я не можу повірити в таке. Але я все одно розлючена. У глибині душі я розумію, що мій гнів почасти спрямований на мене саму й на Генріха. Невже я справді дурна? Не тому, що дозволила Генріху зізнаватися мені в коханні та відповіла йому взаємністю, а тому, що не прислухалася до Генрієтти, коли вона передбачила такий розвиток подій. А хіба Генріх не міг тримати в таємниці свої сподівання замість розголошувати їх своєму балакучому дядькові? За ті сумніви, що мати посіяла в моїй душі, я ненавиджу її як ніколи.

— А що таке, пані? — сердито запитую я, прямуючи до неї.— Ви не вірите, що хтось може цінувати мене й захоплюватися мною? Не можете збагнути, що хтось безкорисливо мене любить? Лише тому, що ви мене не любите?

— Не верзіть дурниць. Мої діти — моє життя! Франція — моє життя. Звісно, я ціную вас більше, ніж ви цінуєте себе, адже знаю, наскільки важлива жіноча честь,— обличчя матері палає від злості. Її рука здіймається; я чекаю, що вона знову мене вдарить, але рука падає. Я зачаровано спостерігаю, як вона опановує себе, одягаючи маску спокою.— Ви не зашкодите мені, Маргарито, як би не намагалися.

Те, що вона виставляє себе жертвою в цій ситуації,— за межами мого розуміння. Я хочу кинутися на неї, рвати її вбрання з такою ж люттю, з якою брати рвали мою сукню. Я роблю ще один крок уперед, але Анжу з легкістю утримує мене на місці.

— Ви не зашкодите мені,— веде далі мати,— й не загрожуватимете правлінню вашого брата. Це божевілля припиняється тут і зараз. Віднині вам заборонено будь-яке спілкування з герцогом за винятком публічного обміну люб’язностями. Змиріться з цим, інакше отримаєте значно суворіше покарання, ніж кілька ударів. І запам’ятайте: вам не дозволять вийти заміж за герцога.

Мені перехоплює подих від категоричності, з якою вона це промовляє. Я дивлюсь на Карла. Його обличчя не виражає ані тіні співчуття. Це так жахливо, що в мене підгинаються ноги.