Жюль Верн - 20 000 льє під водою

було лише відбиттям проміння в шарах кришталево-прозорої води. Саме джерело цього незрозумілого освітлення залишалося на протилежному схилі гори.

Капітан Немо не вагаючись пробирався кам’яним лабіринтом, що борознив океанське дно. Він прекрасно знав цей похмурий шлях. Очевидно, він не вперше ним проходив і не боявся заблудитися. Я йшов слідом за ним, сповнений довіри до нього. Капітан здавався мені одним з морських геніїв, і коли він ішов попереду мене, я милувався його високою й стрункою постаттю, темний контур якої вимальовувався на освітленому горизонті.

Була вже перша година ночі. Ми наблизилися до підніжжя гори. Але щоб піднятися на неї, потрібно було пробиратися вузькими стежками густого лісу!

Так, це був справжній ліс з мертвих дерев, без листя і животворних соків, дерев, обвуглених під дією солоної води. Місцями в ньому височіли велетенські сосни. Це було кам’яне вугілля, але воно ще стояло вертикально, тримаючись корінням за розмитий ґрунт. Гілки дерев, немов вирізані з чорного паперу, простягалися в різні боки, чітко вимальовуючись в освітленій воді. Уявіть собі ліс Гарцу[85], що розкинувся на гірських схилах, але ліс затоплений! Стежки були захаращені водоростями і фукусами, в яких кишіли маси ракоподібних. Я піднімався на скелі, перестрибував через повалені стовбури дерев, розривав павутиння морських ліан, що з’єднували одне дерево з другим, сполохував риб, які наче перелітали з гілки на гілку.

Моє захоплення було таким великим, що я більше вже не відчував ніякої втоми і йшов слідом за своїм провідником, який ніколи, здавалося, не втомлювався. Яке видовище! Як його описати словами! Якими фарбами змалювати ці підводні дерева й скелі, їхні чорні й суворі підніжжя, їхні вершини, забарвлені червоними тонами нерівного світла, що переливалось і посилювалося крізь водяну призму?

Ми дерлися по скелях, які обвалювались і величезні уламки їх скочувалися вниз з гуркотом лавини. Праворуч і ліворуч, гублячись удалині, виднілися похмурі коридори. Інколи відкривалися просторі улоговини, які, здавалося, були розчищені руками людини. Тоді я себе запитував, чи не з’явиться раптом який-небудь мешканець цих підводних країв?

Капітан Немо продовжував підніматися на гору. Мені не хотілося відставати од нього, і я відважно йшов за ним. Мій кийок дуже згодився під час цієї подорожі. На вузьких стежках, що простягалися по схилах над самою безоднею, один невірний крок загрожував загибеллю. Але я впевнено просувався, не відчуваючи ніякого головокружіння. Інколи я стрибав через такі тріщини, глибина яких, коли б це було на льодовиках землі, примусила б мене відступити. А іноді я сміливо переходив безодню по стовбуру дерева, перекинутому з одного краю безодні на інший. Однак і в цих випадках я дивився не вниз, не під ноги собі, а захоплювався красотами диких пейзажів.

Монументальні скелі, що похилилися на своїх безладно вирізьблених основах, здавалося, заперечували всі закони рівноваги. Між їхніми кам’яними заворотами росли стрункі й рівні дерева, підтримуючи вершинами скелі, з яких вони самі виростали. Подекуди можна було побачити химерні башти, створені самою природою, широкі, схожі на стіни фортеці, стрімкі вали, похилені під таким кутом, який порушував усі закони земного тяжіння і був би неможливим на поверхні землі.

Я помічав і на собі велику щільність води: незважаючи на важкий одяг, мідний шолом на голові, свинцеві підошви, я піднімався майже непрохідними й крутими схилами з легкістю, так би мовити, сарни!

Моя розповідь про підводну екскурсію, я сам це відчуваю, звучить надто неправдоподібно! Але я повинен описувати речі і явища, які, на перший погляд, здаються неймовірними, проте вони все ж таки існують у дійсності, вони незаперечні. Це був не сон і не галюцинація! Я все це бачив!

Через дві години після того як ми залишили «Наутілус», ми піднялися вже вище смуги лісу. Над нашими головами, всього за сотню футів, височіла вершина горн, темна громада якої чітко вимальовувалася в блискучому сяйві розташованого на протилежному схилі джерела. Тепер подекуди зустрічалися самі тільки скам’янілі кущі, гілки яких звивалися в примхливі візерунки. З-під наших ніг, немов стривожені птахи, з високої трави виривалися великі зграї риб. Скелястий масив був порізаний непрохідними щілинами, глибокими печерами, бездонними ямами, в яких ворушилися страшні потвори. Кров хвилями припливала до серця, коли я помічав велетенське щупальце, що перегороджувало мені шлях, або чув, з яким тріском закривалася жахлива клешня, що висовувалася з яко го-небудь заглиблення. В темряві горіли тисячі блискучих точок. Це були очі ракоподібних титанів, що ховалися в своїх лігвах: велетенських омарів, які загрозливо піднімали, мов алебарди, свої клешні ляскаючи ними з брязкотом заліза, велетенських крабів, що поверталися при нашому наближенні, немов гармати на лафетах, страхітливих спрутів, щупальця яких спліталися, наче жива загорожа з гадюк. Це був страшний світ надмірних потвор, про існування яких я ще нічого не знав! До якого ряду належали ці членистоногі, для яких скелі були наче другим панциром? Як змогла природа зберегти таємницю їхнього життя? Скільки століть вони так живуть в океанських глибинах?

Але я не міг зупинятися. Капітан Немо, що вже давно звик до цих жахливих тварин, не звертав на них ніякої уваги. Ми дійшли до першого плато, де мене чекали нові несподіванки. На ньому височіли мальовничі руїни, величезні нагромадження каміння, які ще частково зберегли форму палаців, храмів і свідчили, що колись вони були створені руками людей, а не якимись надприродними силами. Все це тепер було вкрите квітучим килимом зоофітів і оповито, замість плюща, густим покровом водоростей і фукусів.

Що це була за частина суші? Яка катастрофа опустила її на морське дно? Хто розташував ці скелі і каміння, наче пам’ятку доісторичних часів? Де я знаходився? Куди мене знову завела фантазія капітана Немо?

Я хотів його про це запитати. Не маючи змоги покликати, я зупинив його, схопивши за руку. Але він, похитавши головою і показуючи на вершину гори, здавалося, говорив: «Іди! Йди далі!» Я знову пішов слідом за капітаном Немо і, зібравши останні сили, за кілька хвилин уже був на вершині гори, що здіймалася метрів на десять над усім цим нагромадженням скель.

Я поглянув на схил, який ми щойно проходили. Гора з цього боку піднімалася над рівниною на сімсот-вісімсот футів. Але протилежний схил її спускався не менш як на півтори тисячі футів. Мій здивований погляд зупинився на великій яскраво освітленій рівнині. Ця гора була справжнім вулканом. На відстані п’ятдесяти футів од вершини знаходився широкий кратер, над яким безперервно злітали маси каміння й попелу. З кратера суцільним потоком виливалася лава і вогняними каскадами збігала по схилах гори.