Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 3

і вказівку з російського тексту: «і наші посли знайшли вас під містом Троки»… (що) повинно точно визначити час цього посольства, відправленого, без сумніву, при воцарінні Тохтамиша» [33, с. 51].

Уже посольство Тохтамиша 1381 року привезло до скарбниці Золотої Орди податки, зібрані Литовсько–Руською державою з північних улусів імперії.

Тому цілком зрозуміла поява в 1378 році в ростово–суздальській землі Києво–Галицького митрополита Кипріана, висвяченогов 1375 році для Литовсько–Руської держави. Володарі держави, маючи дружні відносини з ханом Тохтамишем і фактично управляючи північними християнськими улусами Золотої Орди, не заперечували, щоб їхні митрополити прибирали під свою руку християн тих земель.

Митрополити Русі:

5. Роман.

6. Анатолій.

7. Кипріан.

8. Григорій.

— 1355–1419

Митрополити Московії:

5. Алексій.

6. Митяй.

7. Пімен.

8. Кипріан.

— 1354–1406

І ці митрополити названі у виписках, зроблених професором В.І. Григоровичем з Константинопольських Патріарших документів.

Московія часів заворушень у Золотій Орді, маючи на чолі улусу князя Чингісида, так званого Дмитрія Донського — нащадка Кулхана, виявляла відкритий спротив волі литовсько–руського князя. Чингісида тягло до матері — Орди.

Після смерті митрополита Алексія в 1378 році з дозволу тимчасових правителів–ханів у Константинополі московської митрополичої кафедри домагалися відразу кілька осіб: Михайло (Митяй), Пімен, Деонісій, Феодор. Що цікаво — домагалися майже одночасно.

Ми пам’ятаємо: у російській історіографії навіть зберігся ярлик хана Атюляка, даний митрополитові Митяю. Професор В. В. Ґригор’єв уточнив ім’я золотоординського хана, давши таким чином пояснення змінам і спотворенням ханських імен у російській історії, що траплялося скрізь і всюди.

«Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі або переписувачі ярликів якогось хана зі співзвучним іменем Татарським, під яким ми давно вже його знаємо. Беручи до уваги це, а також ім’я Мамая, який у ярлику названий дядьком Атюляка, і 1379 рік, коли написаний ярлик, ми визнаємо в Атюлякові чи Тютякові Тулун–хана, від якого дійшли до нас монети, карбовані в Новім Сараї» [37, с. 65].

Дуже багато подібних таємниць зберігає історія московитів. Перекрутили геть усе: імена князів (своїх і чужих), назви поселень, трактування подій. Усе фальсифікувалося задля ідеї «третього Риму» — великого й вічного.

Але навіть ця всеохопна брехня не зуміла сховати від допитливого погляду правду про «єдину Київську митрополію», починаючи із часів хана Батия. Не існувало й не могло існувати єдиної митрополії, яка б об’єднувала розрізнені та ворожі племена та народи.

А починаючи з Московського митрополита Фотія, який займав митрополію в 1409–1431 роках, навіть історіографія російської держави визнає факт окремого існування Київської та Московської митрополій.

Нагадаю читачам: дев’ятим митрополитом Золотої Орди був знаменитий Ісидор, який з московськими єпископами брав участь у Флорентійському соборі і приєднав Московську православну церкву до Римського католицизму.

Не поспішайте з критикою інших церков, панове московити! Нічого повчати інших, коли самі сидите в калюжі. Давно настала пора припинити сповідувати подвійну мораль.

Але найбільш колоритною фігурою московського православ’я є десятий митрополит — Іона. Саме цьому митрополитові видала в 1448 році ярлик на «митрополичу посаду» дружина хана Улу–Мухаммеда.

Ханські ярлики, видані митрополитам Митяю та Іоні, є для світової історичної науки найціннішими. Перший ярлик (Митяю) засвідчив факт призначення на митрополію за особистим повелінням хана. Навіть за часів «великого розбрату» в Золотій Орді Московія не дозволила собі найменшої свободи в цьому питанні. До речі, Митяй, будучи митрополитом Золотої Орди, так і не був висвячений на кафедру в Константинополі, хоча посідав її два роки.

Ще разючіший приклад з ярликом митрополитові Іоні. Він був виданий 1448 року дружиною Улу–Мухаммеда першому неканонічно обраному митрополитові Московії. Зверніть увагу: після смерті Улу–Мухаммеда в 1445 році московський князь Василь Темний та єпископ Іона звернулися за дозволом на ярлик саме до Великої ханші, адже йшло суперництво за престол «Царя» Золотої Орди. А «Великою Царицею» для московитів залишалася, поза сумнівом, дружина «Великого Царя», якому вони присягнули в 1433 році в Сараї.

У дванадцятому розділі ярлик митрополитові Іоні наведено у повному обсязі. Цитувати його ще раз немає потреби. Зверніть лише увагу: ярлик цей не схожий на інші. Він написаний в іншому тоні. Професор В. В. Григор’єв у праці «Про достовірність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духовенству» дуже точно встановив:

«Вирушаючи в Орду після воцаріння нових ханів, для клопотання про поновлення пільг духовенству, митрополити разом з тим їздили і за власним утвердженням… Одним і тим самим ярликом хан затверджував як переваги для духовенства, так і митрополита в його сані» [37, с. 81].

Дружина Великого хана Улу–Мухаммеда у своєму ярлику митрополитові Іоні не стала перелічувати всі державні служби, яких стосувалося виконання її повеління. Адже Золота Орда до 1448 року розпалася на декілька самостійних держав. Не стала вона посилатися й на «повеління Великого Хана», бо кожна нова держава мала свого Великого Хана — Чингісида.

Після 1448 року Московський улус не став самостійною державою. Він продовжував залишатися уділом одного з ханств. Як старійшина родової династії, визнана всіма «Велика Цариця» Золотої Орди, дружина Улу–Мухаммеда своїм ярликом «затвердила пільги для московського православ’я та митрополита (Іону) у його сані». Виразно і конкретно!

Ось чому Катерина II та її «Комісія» так боялися саме цього ярлика.

14

В останньому розділі досліджень прийнято підводити підсумки. Я довго міркував над тим, як завершити книгу, і вирішив це зробити нетрадиційно. Адже підведення підсумків є, по суті, концентрованим повтором матеріалу. А повторюватися не хочеться. Тим більше, що охопити у стислому вигляді весь матеріал дуже складно. Кожна тема має численні нюанси.

Я розумію, що після прочитання цього надзвичайно складного матеріалу багатьох читачів буде гризти «черв’як сумнівів». Ось чому хочу порадити українським академічним інститутам й українським вченим звернутися нарешті до першоджерел світової культури, щоб цілковито виключити з них московські «доважки брехні».

Ми повинні самостійно вивчити, перекласти й видати матеріали істориків XIII, XIV, XV, XVI, XVII століть, і починати необхідно з геніальних праць Ала–ад–діна, Ата–Мелік Джувейні «Тарих–і-джехангуша» («Історія підкорювача світу»), Рашид–ад–діна Фазлуллах ібн Абу–Л-Хейр Алі Хамадані «Джамі ат–таварих» («Збірник літописів»), Іоана де Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.

Працювати над матеріалом слід у бібліотеках та архівах європейських столиць: Відня, Берліна, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона.

Варто звернутися до першоджерел, які зберігаються в Тегерані, Стамбулі, Дамаску та інших містах.

Зрештою, слід відтворити весь матеріал, зібраний В. Г. Тизенгаузеном, а для цього необхідно пройтися по всіх бібліотеках і сховищах його шляху. Треба підняти старі матеріали (оригінали) Константинопольських Патріархів.

Я не назвав десятки інших свідків, істориків і мандрівників минулого.

Українська історіографія повинна проробити цю