Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— через протоки Босфор і Дарданелли та Мармурове море — в морях Егейському і Середземному. Коробочка пропливла мимо Гібралтару, і її не помітили з британського есмінця, що ліниво ніс належну йому сторожову вахту в протоці між двома континентами. Атлантичним океаном щільно зачинена коробочка з діамантом дісталася восени берегів Нігерії. Спеціальний, просочений африканською маззю амбуратікве лак уберіг її від дії солоної морської води й водоростей. Її не ковтнула акула, ні інша велика рибина. Тільки біля нігерійських берегів коробочку виловили рибалки. А що були вони з народу ібіро, то побачили знайомий королівський вензель на коробочці й негайно доставили коробочку своєму вождю-королю. Дізнавшись, де знайшли його піддані коробочку з діамантом, Самбутсахве Маліто Другий зробив запит у Міністерство закордонних справ щодо долі високоповажного гостя Джона з Юкрейни, якою переймалася його величність.

Але то буде ще восени. Наша ж розповідь як розпочиналась, так і завершується навесні. Тільки весна вже інша. Перед Теплим Олексою пригріло нарешті весняне сонечко. Пішов у хід березовий сік, і в лісах довкола Кукурічок, як і Заточинців та Волиці, стало повно банок та відер під білокорими красунями. Кукурічківці у буквальному сенсі доять їх, бо тільки частину вип’ють самі та нароблять березового квасу, аби запивати самогонку на Паску. Більшість же соку піде до Польщі за добрі, як для поліщуків, гроші. І на День сміху, точно, приїжджає пан Збишек з-під Хелма з п’ятьма великими бідонами. Ну, буде що йому почути про найбільшу кукуріцьку новину — Іванову мандрівку.

«Певно, вони всі тут дешевим самогоном пообпивалися, а може, й пообкурювалися своєю коноплею», — подумав пан Збишек, та, коли йому показали маски, які Іван щедро пороздавав сусідам і родичам, присвиснув і сказав, що згоден їх купити. По сто гривень, а за оту, найбільшу, заплатить і двісті. То двісті гривень за розмальовану дерев’яну, яка дурнувато гигоче! Кукурічці потяглися до щедрого поляка. В результаті у Кукурічках лишилося дві африканські маски: в Івана (згодом її випросить племінниця Катруся: ну, дядечку Іваночку)

та у Зінаїди Антонівни, яка єдина розуміла ціну Іванового подарунка. Решта поїдуть за Буг під днищем Збишекового причепа, у хитро обладнаній ніші, щоб з’явитися на напівлегальному арт-ринку за ціну в двадцятеро вищу, ніж та, що відвалив кукурічцям пан Збишек. Бо то були справжні автохтонні африканські маски, а не підробка.

Пана Збишека ну дуже цікавила ще одна річ. А саме: африканські амулети. Знав, що вони користуються популярністю у Європі, в тому числі і в Польщі. Значить, їх можна вигідно продати. Та амулетів, як не дивно, у Кукурічках не виявилося. Збишек навіть навідався до Івана.

— Амулет?

Іван дивився нерозуміюче. Мо’, й був серед тих дивних для нього речей, які привіз із теї далекої Африки, краю, який тепер здавався маревом. Тут він пригадав, що це слово він справді чув там, на останньому прийомі, обіді у короля, чи як він, тамтешнього. Ага, коли йому ще щось хтіли подарити. Ну, мо’, й амулета… Али чого не дали, ни знаю, звиняйте, пане Збиточник, чи як вас там, пане поляк…

Іван не знав, що йому справді хотіли подарувати, авжеж, король-вождь Самбутсахве. Але в народу ібіро амулети, які оберігали від смерті й злих духів, від семи, двадцяти чотирьох чи й усіх ста восьми нещасть були обов’язково іменними. Їх вибирав головний шаман. Він і визначав, кого, який і від чого амулет може захистити. Та коли шамана привели й поставили перед загадковим білим гостем, себто Іваном, шаман Імбутсахво, пильно подивившись Іванові в очі, а потім, взявши за руку, загадково посміхнувся і сказав, що цьому чоловікові не потрібен амулет. Він сам є людиною-амулетом. І для себе, і для своїх рідних, і для всіх, з ким спілкується, за винятком тих, кого вже покликали до себе всемогутні боги його народу. Чи один Бог. Для решти ж він амулет, бо бачить він, Імбутсахво, в його очах світло невидимого променя тутсамінхоне, який всюдисущий і багатозначний, існує в чотирьох іпостасях, які символізують чотири сторони світу. А на лобі у білого гостя знак міртани — великої таємної звістки.

Так сказав головний шаман Імбутсахво, і всі зачудувалися, і ніхто не посмів заперечити. Іван таким чином не отримав амулета, а пан Збишек поїхав од нього вельми й вельми розчарований, пробурмотівши щось про шляфа-трафа.

Зате скільки то було розмов у Кукурічках! Іван, як міг, розказував — і про поїздки, і про вождя, і про лева. Йому вірили й не вірили. Але ж маски, всякі картинки на дереві й металі (їх потім теж вивезе пан Збишек, у якого відкрився супервигідний бізнес), чудернацька одежа! Іван свою одягав навіть з гордістю, а от мама Панаска навідріз відмовилася од плаття-балахону і Нюрка пошила з нього блузку й спідницю — для себе й Катрусі.

Вперше ж Івана пригощали в барах. Правда, їх було тепер два, бо Руський кудись там завербувався, казали, що за границю, тим найомніком, що з оружієм, а його Мілка-Людмилка махнула на бар рукою й відчиняла не кожен день.

Кукурічки на час повернення Івана стали відомими в окрузі (аж до Ковеля й Любомля слава дійшла) завдяки новоявленій цілительці Софії Петрівні.

Знахарка, казали в селі, але вона сама цього слова не любила. Яка ж вона знахарка? Інше діло — цілителька. А своє цілительство пані Софія випадково відкрила ще взимку. Тоді до неї по щось забігла сусідка, Настя Ткачиха. По щось. Здається, тертку позичити, каже, своя десь запропастилася. Софія Петрівна тертку дала, ну, звісно. А Настя тим часом про доньку свою, Лідку, котра в райцентрі на базарі в кіоску торгує, взялася розказувати, про її справи сердечні. Бабське ля-ля. І тут помітила Софія Петрівна, що з-під рукава у Насті начеб рана визирає. Виявилося, ось уже тижнів два, як мучиться Настя. Каже, ошпарила руку, як чугунок із пійлом для свиней з плити діставала. І не заживає рана, вже гноїтися почала, навіть печена цибуля не помагає.

— Може, інфекція яка потрапила, — висловила припущення Софія Петрівна, коли оглянула рану.

— Мо’, й інфекція, — згодилася Настя. — Хіба я знаю?

— Ви б до лікаря з’їздили, — порадила Софія Петрівна. — Або хоча б у ФАП[26] у Волиці.

— Ай, — відмахнулася Настя. — Заживе й само, як на собаці, хіба то першина. Нима коле по дохтурах їздити. Оно Василеві тра помагати дрова заготовлєти, до лісу йти.

І тут раптом Софія Петрівна відчула дивне бажання — їй нестерпно хотілося доторкнутися до цієї зяючої, червоної рани на руці