Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

«То наше ремесло: красти теж треба вміти, а ви й до цього не здатні. Та що там говорити — ми інші. Ви тільки вслухайтеся в наші прізвища — таких у вас ніде немає: Нусери, Джемиги, Мурґи, Шуфричі, Швенди, Шурми, Фазектоші… Не ви, а ми — відвічне гірське плем'я, ми розселилися по всіх Карпатах, коли про вас ще й чутки не було. Й у вашу владу попроникали наші руснаки, й розтрепошать вони прокляту Україну. Побачите!»

Розділ чотирнадцятий

Люта Михалкова погроза полетіла вслід за Оленкою, й дівчина прожогом утікала від неї, щоб залишити її серед курних теребізьких халуп; за кладкою на Черемоші чорні слова курокрада втратили силу й зниділи перед розсипом чепурних явірницьких хат, немовби присоромились на вид ґаздівського достатку.

Так думала Оленка, наближаючись до Федориної ґражди під Думською горою, хоч насправді Михалко сам вгасив у собі зло, яке мало б виповнювати їддю його прокльони, аж поки вони не займуться жаревом над обійстям кривдника Йосипа Шумея в Зеленій: лють Михалкова згасла, як тільки Оленка зникла за порогом, залишивши в брудній кучі Джемиги свій світлий образ, що вмить наклався на білий силует легкокрилого ангела, який на закіптюженій іконі під мисником схилився до ясел, де лежало в сповиточку новонароджене дитятко.

І вже не міг Михалко відвести від ангела погляду, ніби хотів увібрати в себе його чистоту, щоб викупати в ній протруєну злобою душу. Він ураз відчув, як відвічна ненависть виморила його до споду, й сам не міг утямити, чому вона так черство запеклася в серці, чому те серце, немов капшук з ядухою, готове тріснути й розбризкати отруту по невинних, і скільки літ, з якого діда-прадіда вливалася та їдь по краплі, аж доки переповнила капшук ущерть й вилилася врешті знавіснілими словами на зеленчуцьких парубків серед плацу зруйнованої обсерваторії на Попі Івані.

Чим вони йому завинили? Може, тим, що були маєтні й ходили в пишній вбері, а він у руб'ї й виверненому назверх вовною кептарі, немов ведмідь, що виліз під весну з барлога; що були горді й гонорилися своїм опришківським родом; що сповідували пам'ять про безстрашних розбійників, які чинили колись велике зло, проте гидували лабзюками й курокрадами; а може, тим, що Михалкова неня Калина привела від леґіня на світ красуню Федору, а його в своєму лоні не зуміла олюднити від джемигівської мерзоти, й пішов він поміж люди, схожий на рідного неня — Івана-спузаря, арідника й донощика? Й ніколи ні неньо, ні син не промовили до людей доброго слова, й пошанівку ні від кого не мали теребізькі злодії, й ніхто з них ніколи до церкви не ходив і свічки не тримав у руці перед престолом. Чому ж так сталося?

Але ж бо мусила-таки Калина влити у свою дитину хоча б краплю чистої крові, а, видно, влила, бо чому враз обізвалася в Михалкові жадоба залишити в брудній халупі образ світлої дівчини й помістити його на божниці в парсуні ангела, чому йому раптом забаглося чистоти?.. Й та ненависть, що пойняла його на вершині Попа Івана, коли в сумерку зблиснула мосянжовою головкою опришківська бартка в руці Йосипа Шумея, і той зблиск спонукав Михалка витиснути зі свого горла сповнені люті слова «Злодії йдуть!», за які він мало що не поплатився життям, — чому тепер та ненависть пригасла, а опришківський келеп й далі світиться в пам'яті чистим полиском, чому Михалко зненацька подумав, що й сам якоюсь крихтою своєї сутності належить до тих людей, які мають право носити опришківську зброю?

Й так болісно закортіло йому мерщій побачити сестру Федорку, послану в світ славним збойницьким родом ніби в докір йому — сплодженому відлюдним спузарем Джемигою, щоб усяк бачив ту прірву між красою й поганню, які в кожній людині рівно закладені суть при народженні, та перемагає з волі Божої лише одна людська вартість — гірша припала йому, немов прокляття.

Михалко щемно забажав побачити сестру, щоб висповідатись перед нею з гріхів свого роду й хоч дрібку очиститись при чужій, а все ж рідній по крові людині; бажання було таке навальне, що його відчула Федора, як тільки Оленка вийшла з її дому, й подумала: а може, вмирає побитий Михалко, й негайна поміч йому потрібна, і як вона може спокійно поратися в хаті, коли її кличе рідний брат?

Й бігцем подалася до кладки на Черемош, перейшла на другий берег й поквапилася крутою стежкою до Теребіжа. Вже завиднілося її рідне дворище, де справлялося колись криваве весілля; не дихаючи відкриває Федора двері Михалкової хижі і в'яне від полегші: чорний чоловік зриває з голови рушника, відкриваючи запечену кров'ю близну на чолі, схоплюється з постелі й скрикує жалісливим і покірним, якого Федора ще не чула від нього, голосом:

«Федорко, сестро! Ти прийшла…»

Вона присіла поруч нього, розчісувала пальцями злипле від крові кучеряве волосся, врешті прихилила його рукою до себе й прошепотіла:

«Бідний ти, бідний, Михалку…»

Й від цих добрих слів вибризнули з братових очей сльози, він довго хлипав, не віднімаючи від обличчя долонь, розмазуючи по щоках відмоклу кров, а коли заспокоївся, взяв Федорину руку, притиснув до своїх грудей і проказав:

«Чуєш, як пече?.. То гріх мого роду озвався. Ти нічого не відаєш, Федорко, а я знаю таке, від чого твоя голова посивіє, коли розкажу…»

«Розказуй, Михалку, розказуй, моя голова давно вже сива… А тобі легше стане».

«То слухай, сестро… Слухай, чим похвалявся мій неньо, Іван-спузар, арідник і злодій, пойнятий шаленством пристрасті…»

…Іван Джемига мав-таки, видно, в собі чортівщину — в цьому давно переконався ватаг Штефан Мочерняк, бо ні разу не довелося йому почути, щоб на вранішнє привітання «слава Йсу» спузар відповів по-християнськи: «навіки слава Богу», лише ото промимрить під носом друге вітання, яке має йти вслід за Божим — «єк спали?» й на дякувальні слова навіть не почекає — зникне з очей або переміниться в сіру купину над ватрищем…

Таки впевнився ватаг, що доля послала йому чорта, та що мав робити: прожене, то й диви — спалить громовиця стоїще або готова засипле градом полонину на добрий тиждень, і половина овець вигине; мусив Штефан терпіти біснуватого — слава Богу, що спузар хоч колиби тримався.

Та недовго втішався цим Мочерняк: після того припадку, коли Джемига справляв бісівський шабаш на ватрищі, побачивши, як хорунжий Петро забирає з собою Калину, — після того почав пропадати спузар на