Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Лук'ян Васильович хвильку помовчав, вичікуючи, поки Мурґа надихається ядучим бакуновим димом й трохи злагідніє. Сказав перегодом:

«А що то за такі гоги й магоги — народ чи якісь духи, примари?»

«Та я вже говорив вам: ніхто того не відає. Кажуть, що то перевертні, й це може бути, бо ж навіть дитина знає, що всяка челядина, як лиш того захоче арідник, може народити тварину, а буває таке, що й твар народжує людину… То кажуть старі люди, що від них наші предки повтікали й аж тут, у горах, заховалися. А ще пророкують мольфарі, що колись ті гоги й магоги прийдуть сюди зі сходу й будуть їсти нечисть, черву, падаль і людське тіло, а ще видиратимуть матерям дітей з рук, будуть різати на шматки й ними їх годуватимуть. Та прийдуть вони сюди аж перед кончиною світу…»

Лук'ян Васильович скривився, слухаючи таку макабру, й здолав своє обридження вимушеною посмішкою.

«Вони вже приходили до нас, ґаздо, — сказав. — А кінця світу, як бачимо, нема».

«Це ви про кого?»

«Таж про большевиків…»

«Гріх маєте, пане вчителю! — заярився отаман. — Большевики — то були найсправедливіші люди, які коли-небудь панували на цій землі!»

«Чим вони вам аж так догодили?» — примружився Лук'ян.

«А за них можна було красти! Скільки влізе… І ніхто нікого за те не карав».

«Хіба до большевиків ви не вправлялися в злодійстві?»

«Як — ні? — повеселів Мурґа, згадавши добрі часи. — Але скільки то труду мусили наші люди вкладати в цей промисел — не то що за совєтів!.. Мій дідо був отаманом конокрадів — висока ранга! То ж оповідав… Поки вислідиш, де випасають коней на буковинських або ланчицьких полонинах, поки дочекаєшся того менту, коли пастухи поснуть біля ватри, а ти вкоськаєш коня, щоб він пішов тобі до рук… А потім утікай верхи від погоні й перемагай у собі страх, від якого сорочка до спини прилипає — бо як ти лише один раз злякався, то страх більше тебе не відпустить, і ти пропав… Пропав, бо пастухи за викрадених коней катрупили на місці, а коли раз перебореш ману переляку, то щасливо перейдеш найдикішими пущами і не зблудиш…»

Андрушко Мурґа геть розохотився до балачки й захоплено розповідав…

«Ну, а до Сигету на ярмарок далеко, а ще треба обминути сторожові чардаки, де залягали гірські стрільці, які виловлювали опришків, — вони й конокрадів ловили, й тоді нам або в катушу на вічну неволю, або — відкупитися. А чим відкупишся, коли в Сигеті платиш аж по п'ятдесят ґрейцарів від сідла, а щось і їсти мусиш, поки перейдеш з табуном крадених коней через Дземброню, Лучів і допадеш нарешті до Сухої Сигли — першого угорського села. А там уже свої…»

«І як ви від смоляків відкуповувалися?» — ловив Лук'ян нитку потрібної йому розмови.

«Та по-різному… Давали деколи й гроші. Але частіше стрільці відпускали за послугу».

«Які ж то послуги чинили їм конокради?» — наступав Лук'ян Васильович, затаївши подих.

«Ге, найлегше було, коли отаман конокрадів знав, де ховаються опришки, й міг показати смолякам до них дорогу…»

Лук'ян аж підвівся з лавиці й руку протягнув до теребізького отамана, збоявшись, що той обірве свою розповідь. Та Андрушко провадив далі.

«Розповів якось мені дід одну пригоду… А сталося так, що він і його хлопці не тільки відкупилися у смоляків послугою, яка була їм знадібна, а ще й жменю гульденів від них отримали… Невеликий на той раз табун з шістьох відгодованих коней запровадив отаман у глибокий ізвор. Тут, над річкою Дзембронею, наші перепочивали та все сторожко поглядали в бік Чорної гори. А вона потала в дрімучому борі, крізь який, поміж буреломами, прокрадався путівець до печери Довбуша. В ній, знали конокради, з правіку переховувались опришки. А в той час, після кутського погрому, запосів печеру Драгирук.

То й побоювалися наші нападу ватажка: опришкам для виправи або для втечі завжди спотреблювались коні… Та небезпека зачаїлася з іншого боку: на урочищі Стружень, над самим спуском в ізвор, заховався в заросляку сторожовий чардак з десятком стрільців — збойників вистежували… „Ми й незчулися, — пригадував дід, — як нас обступили смоляки — і вже кайданки на наших руках, і вже коні зазубелені, а я прошу капітана: відпустіть нас, ми в боргу не залишимося… І повів я стрільців тільки мені відомими манівцями до печери, й коли почався бій, офіцер вигріб з кишені жменю золотих гульденів і з ними відпустив мене. Я, з утіхи одурілий, скотився в ізвор над Дзембронею, миттю спорядили ми коней і вихопилися на лісову дорогу, що тягнулася до угорської границі. А на Чорній горі курився дим і тріскотіли постріли…“»

«Тяжкий гріх узяв на себе ваш дід, — сказав Лук'ян Васильович, вислухавши теребізького отамана. — За півроку після тієї зради Миколу Драгирука повісили на коломийському майдані… Вас не мучить сумління за дві жертви, які взяв на свою душу ваш дід: останнього ватажка опришків і невинно убієнного його брата Ілька?»

«Що за дурниці блеєте, ласкавий пане! — пирхнув Мурґа, й жовті райдужки хижо вилущилися з-під вузьких повік. — Таж за такий богоугодний вчинок мало б зійти на нас Господнє благословення!»

«Але ж не зійшло: живете, як і жили, в бруді з вошами і тарганами!» — бридливо проказав Лук'ян.

«А нам і так добре, — закусив Мурґа цибуха, з ненавистю глянувши на гостя. — Гей, а чи ж то ви всі тутешні гуцули вже такі чисті та вимиті? І нема у вас шахраїв, злодіїв, зрадників — чисті тобі янголи небесні!»

«Є, вуйку Андрушку, є… Кожний народ має своє сміття. Але й боремося ми за чистоту й свободу. А для чого ви живете — тільки щоб пакостити людям, з якими ви поруч — на їхній землі перебуваєте?»

«Та ми вас, чистоплюїв, і нині готові давити, мов бліх, ми й до бандерівських схронів показували дорогу червонорубашникам, та й закарпатських січовиків тлумили на Красному полі біля Хуста! — аж захлинався від люті Мурґа. — Самостійна Україна! Незалежна!.. Але ми ще таки дочекаємося, коли ви поперегризаєте одні одним горла, і най би прийшли тоді сюди мадяри, поляки, москалі, чехи — тільки б вас позбутися з цієї землі!»

«За що ви так нас ненавидите?» — вже спокійно спитав Лук'ян Васильович.

«Зарозумілі ви, гордовиті, зверхні — нібито Господь вам одним заповів бути ґаздами на Гуцульщині!»

«Але ж так і є… А ви — злодійське гаддя,