Стефані Маєр - Молодий місяць

Я швидко зиркнула на Джейка, не відриваючись від «Мерседеса», — я боялася, що той зникне, щойно я відведу від нього погляд.

— Звісно, — мовила я — мене здивувало Джейкове запитання. Звісно, що я хочу повернутися.

Я помітила, як обличчя Джейкоба напружилося, вдягаючи машкару незворушності, і я подумала, що зараз він піде на завжди. Та перш ніж його обличчя перетворилося на маску, я побачила, як в очах промайнула образа — я його зрадила. Джейкові руки досі тремтіли. Тепер він виглядав на десять років старшим за мене.

Він глибоко вдихнув.

— Ти впевнена, що це не пастка? — запитав він тихо, його голос напружився.

— Це не пастка. Це Карлайл. Відвези мене назад!

Він стенув своїми широкими плечима, але очі були спокійні й нерухомі.

— Ні.

— Джейку, все гаразд…

— Ні. Йди сама, Белло, — голос його пролунав різко, і я здригнулася від цього звуку, як від удару. Його щелепа злісно клацнула. — Слухай, Белло, — сказав він так само різко. — Я не можу повернутися назад. Є договір чи немає договору, але там мій ворог.

— Усе зовсім не так…

— Я мушу негайно розказати про все Семові. Це все міняє. Ми не повинні перебувати на території Калленів.

— Джейку, це не війна! Він не слухав. Він поставив нейтральну швидкість і вискочив

із пікапа на ходу.

— Бувай, Белло, — крикнув він через плече. — Я щиро сподіваюся на те, що ти не помреш.

Він скочив у темряву, тремтячи так сильно, що його постать здавалася розмитою плямою; зник, перш ніж я встигла розтулити рота й покликати його назад.

На якусь мить мене паралізували докори сумління. Але що такого я заподіяла Джейкобу?

Проте докори сумління не могли мене довго стримувати.

Я пересунулася на місцем водія і завела пікап. Мої долоні тремтіли так сильно, як і руки Джейкоба, і мені знадобилася хвилина, щоб зосередитися. Тоді я обережно розвернула машину й поїхала назад до будинку.

Коли я вимкнула фари, стало дуже темно. Чарлі так квапився, що забув увімкнути наш ліхтар на веранді. Я уже почала сумніватися у доцільності свого поспішного рішення, дивлячись на занурений у темряву будинок. А що коли це й справді пастка?

Я озирнулася на чорну машину, майже невидиму в темряві. Ні. Я знала цю автівку.

Мої руки досі тремтіли — навіть сильніше, ніж до того, — коли я діставала ключ від дверей. Тільки-но я схопилася за ручку, щоб відчинити двері, вона легко повернулася в моїй долоні. Я прочинила двері. В коридорі було темно.

Я хотіла привітатися, але в горлі пересохло. Я ледве справлялася з диханням.

Я ступила крок і потягнулася до вимикача. Було так темно — наче навколо була тільки чорна вода… Де ж той вимикач?

Точно так, як чорна вода з оранжевим полум’ям на поверхні. Полум’ям, що не могло бути вогнем, але що воно тоді таке?… Мої пальці ретельно обмацували стіну, досі шукаючи вимикач, досі тремтячи…

Несподівано я згадала дещо, сказане мені сьогодні Джейкобом…

Вампірка залишилася у воді, — мовив він, — кровопивці мають там значну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому — боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді.

Моя рука завмерла, тіло застигло на місці, коли я усвідомила, чому той дивний оранжевий колір на поверхні води видався мені знайомим.

Волосся Вікторії, що дико майорить на вітрі, колір вогню…

Вона була тут. Вона була у воді разом зі мною та Джейкобом. А якби Сем не з’явився вчасно, якби нас було тільки двоє?… Я не могла ані дихати, ані поворухнутися на саму тільки думку про це.

Загорілося світло, хоча моя нерухома рука ще так і не знайшла вмикача.

Я кліпнула від несподівано яскравого світла й нарешті побачила того, хто чекав на мене.

Розділ 17

Гостя

Неприродно спокійна і безмовна, з великими чорними очима, зверненими до мене, невимовно вродлива, посеред кімнати на мене чекала моя незворушна гостя.

Мої ноги затремтіли, коліна ледь не підкосилися, і я мало не впала. Тоді я кинулася до неї.

— Алісо, о Алісо! — заплакала я, падаючи на неї. Я й забула, яка вона тверда; здавалося, наче я з розбігу вдарилася головою об бетонну стіну.

— Белло? — в її голосі відчувалося полегшення у поєднанні зі здивуванням.

Я щосили її пригорнула, задихаючись від аромату її шкіри. Його не можна було ні з чим переплутати — не просто приємний чи квітковий, цитрусовий чи мускусний. Жодні парфуми в світі не можуть з ним зрівнятися. Моя пам’ять не могла точно відтворити його.

Я й не помітила, як напад ядухи переріс у щось інше — я не усвідомила, що плачу, поки Аліса не притягнула мене до канапи у вітальні й не всадовила собі на коліна. Я наче сиділа на холодному камені, але він приємно огортав моє тіло. Вона ніжно погладжувала мене по спині, чекаючи, поки я заспокоюся.

— Я, я… Вибач, — промимрила я. — Просто… Я така щаслива… що знову бачу тебе!

— Нічого, Белло. Все гаразд.

— Так, — вигукнула я. І цього разу так воно й було. Аліса зітхнула.

— Я й забула, яка ти емоційна, — сказала вона несхвально.

Я подивилася на неї заплаканими очима. Шия Аліси була напружена, вона відхилилася від мене якомога далі, міцно зціпивши зуби. Її очі були чорні мов смола.

— Ой, — видихнула я, щойно втямивши, в чому справа. Вона зголодніла. А я пахла так апетитно. Минуло чимало часу відтоді, коли я думала про таке. — Вибач.

— Це моя провина. Я давно не полювала. А я не повинна була доводити себе до такого стану. Але сьогодні я дуже поспішала, — вона пильно подивилася на мене. — До речі, ти не хочеш пояснити мені, як ти вижила?

Це запитання одразу подіяло на мене як заспокійливе, і я припинила схлипувати. Я миттю здогадалася, що трапилося і чому Аліса тут.

Я голосно ковтнула.

— Ти бачила, як я впала.

— Ні, — не погодилася вона, її очі звузилися. — Я бачила, як ти скочила.

Я міцно стиснула губи, намагаючись придумати не зовсім безглузде пояснення.

Аліса похитала головою.

— Я казала йому, що це може трапитися, але він мені не повірив. «Белла пообіцяла, — (вона так точно зімітувала його голос, що я аж заціпеніла, біль охопив усеньке тіло). — Не підглядай у її майбутнє, — продовжувала Аліса цитувати. — Ми уже й так наробили шкоди».

Але те, що я не дивлюся, не значить, що я не бачу, — провадила Аліса. — Я не стежила за тобою, присягаюся, Белло. Просто