Стефані Маєр - Молодий місяць

Я знову затремтіла, але цього разу не від холоду.

Решту дороги ми мовчали. Холодне повітря остаточно збудило мене. Мій мозок напружився, він працював дуже швидко.

А що коли…? Як правильно вчинити?

Тепер я не могла уявити собі життя без Джейкоба — я не хотіла навіть думати про це. Якимсь чином він став невід’ємною частиною мого існування. Проте залишити все так, як воно є… було б жорстоко — здається, саме в цьому звинуватив мене Майк?

Я згадала, як хотіла, щоб Джейкоб був моїм братом. Тепер я збагнула: все, що мені потрібно, — це мати законне право на нього. Зараз він обнімає мене не зовсім по-братському. Але мені добре — тепло, спокійно та звично. Безпечно. Джейкоб — безпечне пристановище.

Я могла би заявити на нього своє право. Це у моїй владі.

Проте я знала, що мені б довелося все йому розказати. Це єдиний шлях, щоб бути з ним чесною. Я повинна розповісти все так, щоб він правильно мене зрозумів — що я не для нього, що він захороший для мене. Джейкоб уже давно знав, що я зламана, це його зовсім не здивує, але йому треба усвідомити, наскільки я несправна. Та тоді б мені довелося визнати, що я божевільна, — пояснити, що я чую голоси. Він повинен дізнатися про все, перш ніж приймати рішення.

Та хоч я й усвідомлювала необхідність цього, я знала, що він візьме мене такою як є, незважаючи ні на що. І навіть не замислиться, перш ніж відповісти.

І мені доведеться пристати на це — присвятити йому кожну часточку, що залишилася від мене. Це єдиний спосіб бути з ним чесною. Та чи зможу я на таке відважитися? Чи зможу я це зробити?

Невже я вчиню погано, якщо спробую зробити Джейкоба щасливим? Навіть якщо любов, яку я відчуваю до нього, — лише слабке відлуння того, на що я здатна, навіть якщо моє серце далеко звідси, блукає й сумує за моїм вітряним Ромео, невже це так неправильно?…

Джейкоб зупинив машину перед моїм темним будинком і заглушив двигун; раптом стало дуже тихо. Як і багато разів до цього, тепер він був, здається, на одній хвилі зі мною.

Він обняв мене другою рукою й щосили притиснув до себе. Я знову відчула, що мені дуже добре. Так, немов я знову нормальна.

Я гадала, що він думає про Гаррі, але коли він заговорив, у голосі лунало перепрошення:

— Вибач. Я знаю, що ти не поділяєш моїх почуттів, Білко. Присягаюся, що не маю нічого проти. Зараз я такий щасливий, що з тобою все гаразд, аж ладен співати… але б’юсь об заклад, ніхто не захоче цього чути, — він засміявся своїм гортанним сміхом просто мені у вухо.

Моє дихання почастішало, й обідране горло дало про себе знати.

Чи хотів би Едвард, яким би байдужим він не був, щоб я була настільки щасливою, наскільки це можливо за даних умов? Якби він був мені просто другом, чи побажав би він мені щастя? Думаю, що так. Він не тримав би на мене зла за те, що я віддала маленьку часточку своєї любові Джейкобу. Зрештою, це не одна й та сама любов.

Джейкоб притиснув свою гарячу щоку до моєї голови.

Якби я повернула голову — якби я торкнулася губами його оголених грудей… без тіні сумніву, я знала, що сталося б далі. Це буде дуже легко. І не треба буде нічого пояснювати.

Та чи зможу я це зробити? Чи зможу я зрадити своє відсутнє серце, щоб зберегти мізерне існування?

По шкірі побігли мурашки, поки я вирішувала, чи повертати голову.

А тоді — так чітко, немов мені загрожувала страшна небезпека, — я почула, як оксамитовий Едвардів голос прошепотів мені дещо на вухо.

«Будь щасливою», — сказав він мені.

Я завмерла.

Джейкоб відчув, як я напружилася, й автоматично відпустив мене, потягнувшись до дверей.

Зажди, — хотіла сказати я. — Хвилинку. Та я сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, слухаючи луну Едвардового голосу.

В кабіну пікапа увірвалося крижане повітря.

— О! — прошипів Джейкоб, наче хтось ударив його в живіт. — Чорт забирай!

Тут-таки він захлопнув дверцята й повернув ключ запалювання. Його руки так тремтіли, що я не була певна, чи вдасться це йому.

— Що сталося? Він завів двигун зарізко, тепер пікап сичав і смикався.

— Вампір, — випалив Джейк. Кров ударила мені в обличчя, у голові запаморочилося.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що я відчуваю запах! Чорт!

Очі Джейкоба були дикі, поглядом він прочісував темну вулицю. Здається, він не помічав, що його тіло тремтить.

— Атакувати — чи виманити її з дому? — прошипів він сам до себе.

На якусь мить він обернув погляд на мене, на мої сповнені жаху очі й бліде обличчя, а тоді знову подивився на вулицю.

— Гаразд. Виманимо її.

Двигун заревів. Шини рипіли, оскільки Джейк розвертав пікап — розвертав у напрямку нашого єдиного порятунку. Ліхтарі залили світлом тротуар, освітили передню лінію темного лісу, і зрештою я побачила машину, припарковану через дорогу, навпроти мого дому.

— Зупинись! — закричала я.

Це була чорна машина — машина, яку я добре знала. Я зовсім не розумілася на автівках та їхніх марках, але могла розказати все про цю особливу машину. Це був «Мерседес S55 AMG». Я знала, скільки в ній кінських сил і який колір оббивки. Знала звук потужного двигуна, який гуркотів під капотом. Пам’ятала багатий запах шкіряних сидінь і те, як екстра-темні тоновані вікна перетворюють яскравий сонячний день на сутінки. Це була машина Карлайла.

— Зупинись! — крикнула я знову, цього разу набагато голосніше, бо Джейкоб уже щосили мчав уздовж вулиці.

— Що?!

— Це не Вікторія. Стій, стій! Я хочу повернутися назад.

Він натиснув на гальма так різко, що я стукнулася об щиток управління.

— Що? — запитав він приголомшено. Він витріщився на мене, в його очах читався жах.

— Це машина Карлайла! Це Каллени! Я точно знаю.

Джейк роздивлявся спалахи світла на моєму обличчі, а все його тіло трусилося.

— Гей, заспокойся, Джейку. Все нормально. Немає ніякої небезпеки, бачиш? Розслабся.

— Так, заспокоїтися, — мовив він, важко дихаючи, тоді схилив голову й заплющив очі. Поки він зосереджувався, щоб не перевернутися на вовка, я дивилася в заднє вікно на чорну машину.

Це всього-на-всього Карлайл, сказала я собі. Не варто очікувати більшого. Можливо, Есме… Припини це негайно. Це всього-на-всього Карлайл. Цього більш ніж достатньо. Більше, ніж я коли-небудь сподівалася отримати.

— У твоєму домі вурдалак, —