Роджер Желязни - Бог Світла

— Ні. Я дивився на твоє полум’я і зву тебе Богом Світла. Ти приборкуєш їх, як приборкував нас, ти випускаєш їх на волю, як випустив нас. Це ти своєю владою дав їм віру. Ти — той, ким себе проголосив.

— Я брехав. Сам ніколи в це не вірив і не вірю. Точнісінько так само я міг обрати інший шлях, наприклад, релігію Нірріті, якби не боявся розп’яття — болюча процедура. Я міг обрати те, що звуть Ісламом, аби не знав, як хитро змішується він з Індуїзмом. Мій вибір ґрунтується на розрахунку, а не підказаний натхненням, і я — ніщо.

— Ти — Бог Світла.

— Віднеси ж моє послання. На теми релігії ми зможемо посперечатися іншим разом.

— То А окапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам?

— Так.

— Виходить, він і справді живий. Скажи мені, Саме, перед тим, як я вирушу… можеш ти перемогти у двобої Владику Яму?

— Не знаю. Хоча — навряд. Не думаю, щоб хто-небудь зміг.

— А він може перемогти тебе?

— Можливо — в чесному поєдинку. Завжди, коли ми зустрічалися з ним у минулому як вороги, мені або щастило, або вдавалося його обдурити. Я фехтував з ним недавно, і в цьому його ніхто не перевершить. Надто вже він вигадливий у всьому на шляхах нищення і руйнації.

— Ясно, — мовив Тарака, і його права рука та добряча половина грудної клітки здиміли й попливли геть. — Гаразд, хай буде лагідна над тобою ніч, Сіддхартхо. Я вирушаю з твоїм посланням.

— Дякую, хай і над тобою буде лагідна ніч.

Тарака увесь здимів — і розчинився у громовиці.

Високо над світом заходить смерч: це Тарака.

Нехай гроза лютує довкола нього, йому байдуже до її навіженства.

Кресав грім, дощ лив як з відра, в імлі потонув Міст Богів.

Але все це його не бентежило.

Бо ж він — Тарака, ватаг ракшасів. Владика Пекельного Колодязя…

І він — наймогутніша істота на світі — окрім Приборкувача.

Та ось Приборкувач повідав йому, що є Хтось Могутніший і над ним… І вони знову битимуться в одному таборі.

Як погордливо він виступав у Силі своїй та своїй Червоності! Того дня… більш як півстоліття тому. Біля Ведри.

Знищити Яму-Дхарму, перемогти Смерть — це довело б верховенство Тараки над усіма…

А довести це верховенство важливіше, ніж побити богів, котрі й так пощезнуть колись зі світу, бо ж вони не ракшаси.

Тим-то пропозицію Приборкувача до Нірріті — на яку, запевнив Сам, Чорний пристане, — повідано буде одній громовиці, а Тарака, дивлячись на її полум’я, побачить, що вона не бреше.

Бо ж громовиця не бреше ніколи… І завше каже. Ні!

Чорний сержант провів його до табору. Він був імпозантний у своїх латах з блискучими оздобами, і його не було взято в полон: просто він сам підійшов до сержанта і сказав, що має повідомлення для Нірріті. Тому і вирішив сержант не вбивати його одразу. Він відібрав у нього зброю і повів до штабу, що розташувався в лісі неподалік від Лананди; там він лишив його під вартою, а сам пішов доповісти вождю. Нірріті та Ольвегг сиділи в чорному шатрі. Перед ними лежала розгорнута карта Лананди.

Одержавши дозвіл, сержант завів до шатра полоненого, Нірріті глянув на бранця й відпустив служаку.

— Хто ти такий? — спитав Чорний.

— Ганеша з Небесного Міста. Той самий, що поміг тобі в сутичці з богами і дав утекти з Небес.

Нірріті, схоже, замислився.

— Еге ж, пригадую мого давнього друзяку, — сказав він. — Чого ти прийшов до мене?

— Бо настала слушна пора. Ти, нарешті, затіяв великий хрестовий похід.

— Як бачиш.

— Я хотів би обговорити це діло з тобою віч-на-віч.

— То говори.

— А цей приятель?

— Говорити в присутності Яна Ольвегга — однаково що говорити мені одному. Кажи все, що маєш на думці.

— Ольвегг, кажеш?

— Так.

— Ну гаразд. Я прийшов сказати тобі, що слабкі боги Небесного Міста. Надто слабкі, я відчуваю, аби тебе перемогти.

— Я відчував, що так воно і є.

— Але не такі вже слабкі, щоб не завдати тобі величезних втрат, коли почнуть діяти. А як зберуть усі свої сили та слушної миті зроблять вдалий хід, то невідомо ще, хто переважить.

— Я вирушаю на бій, не забуваючи про це.

— Краще перемогти з найменшими втратами. Ти ж знаєш, я симпатизую християнам.

— То що в тебе на думці?

— Я зголосився розгорнути тут щось на зразок партизанської боротьби проти тебе, а сам хотів тільки повідомити, що Лананда — твоя. Вони не будуть її захищати. Якщо ти просуватимешся й далі так само, — тобто не закріплюючись на завойованих позиціях, — і рушиш на Кайпур, Брахма здасть і його без бою. Та як дійдеш до Кілбара і сили твої підупадуть, ослаблені боями за три перші міста і водночас партизанськими рейдами упродовж твого шляху, тоді-то Брахма і кине на тебе все могуття Небес, і де знаття, що тебе не спіткає поразка під стінами Кілбара. Всі сили Небесного Міста напоготові. Вони дожидають, коли зухвальство приведе тебе під браму четвертого прибережного міста.

— Ясно. Про це корисно знати. Отже, вони бояться того, що я їм несу?

— Звичайно. А чи донесеш ти це до Кілбара?

— Донесу. І здобуду там перемогу. Я пошлю по наймогутнішу свою зброю, перше ніж напасти на місто. Її я притримував для облоги самого Небесного Міста, але тепер оберну її силу супроти своїх ворогів, коли з’являться вони захищати приречений Кілбар.

— Але й вони скористаються з могутньої зброї.

— Отже, коли ми зітнемося, доля битви буде не в їхніх, але й не в моїх руках.

— Одначе є можливість підштовхнути одну чашу вагів, Ренфрю.

— Он як? Що ще в тебе на думці?

— Чимало напівбогів невдоволені нинішньою ситуацією в Місті. Їм кортіло продовжити кампанію проти Акселераціонізму та послідовників Татхагатхи.

Проте їх чекало розчарування, бо після Міста Жадань цього не сталося. А зі східного континенту відкликано Великого Індру, який воював там із відьмами. В Індри неважко буде викликати співчуття до напівбогів, а його бійці наскочать, розпалені жаром недавніх своїх баталій.

Ганеша обсмикнув на собі плаща.

— Кажи далі, — озвався до нього Нірріті.

— Коли вони підійдуть до Кілбара, — промовив Ганеша, — цілком може статися, що вони не будуть його захищати.

— Ясно. А що виграєш на всьому цьому ти, Ганешо?

— Задоволення.

— Тільки й того?

— Сподіваюся, ти не забудеш про цей мій візит.

— Гаразд. Я не забуду, і ти одержиш від мене винагороду —