Роджер Желязни - Бог Світла

готичного храму, і невідривно дивився вниз, на Махартху.

— Вони плюндрують Храм.

— Так, — відповів Ганеша. — Почуття Чорного не міняються з плином років.

— І дивитися шкода, і страх бере. Вони озброєні гвинтівками й пістолетами.

— Атож, військо в нього сильне. Вернімося в гондолу.

— Зажди трохи.

— Боюся, Владико… чи не занадто вони сильні — тепер уже.

— Що ти пропонуєш?

— Вони не зможуть плисти річкою вгору. Якщо надумаються напасти на Лананду, то доведеться їм рушити суходолом.

— Звичайно. Якщо раптом йому не вистачить кораблів летючих.

— Коли ж вони захочуть напасти на Кайпур, то їм доведеться зайти вглиб ще далі.

— Ну!

— А захочуть напасти на Кілбар, то ще далі!

— На що ти натякаєш? До чого ведеш?

— Що далі вони зайдуть, то більше проблем доведеться їм розв’язувати і тим вразливіші вони будуть для партизанських наскоків на всьому їхньому шляху…

— Ти що, пропонуєш мені обмежитися лише партизанськими наскоками? Дати його війську пройти маршем по всій країні, займати один по одному всі міста? Вони окопаються, поки надійде підкріплення, аби втримати загарбане, і тільки після цього посунуть далі. Лише дурень вчинив би інакше. Якщо ми чекатимемо…

— Поглянь униз.

— Що? Що це?

— Вони готуються рушити далі.

— Неймовірно!

— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, навіжений. Йому не потрібна Махартха — так само, як не потрібні Лананда або Кайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. А ще йому потрібні в наших містах не так самі люди, як їхні душі. Він пройде по всьому краю, нищачи на своєму шляху всі символи нашої релігії, аж поки ми зважимося дати йому відсіч. Якщо ж ми цього не зробимо, то він, мабуть, пришле сюди місіонерів.

— Тож ми повинні щось робити!

— Спершу дати йому ослабнути від його ж походів. А коли він добряче виснажить свої сили — вдарити! Віддай йому Лананду. І Кайпур, коли знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли підупаде на силі, зітри його на порох. Ми обійдемося і без цих міст. Скільки їх ми самі поруйнували! Усіх, мабуть, і не згадаєш!

— Тридцять шість, — промовив Брахма. — Вернімося на Небеса, і там я все обміркую. Як я послухаюся твоєї ради, а він, чого доброго, відступить раніш, ніж устигне ослабнути, ми багато втратимо.

— Я ладен битися об заклад, що він не відступить.

— Жереб не тобі кидати, Ганешо, а мені. Поглянь, з ними оті клятущі ракшаси! Мерщій назад, поки вони нас не вгледіли.

— Атож, гайда швидше!

І вони погнали своїх ящерів назад до лісу.

Крішна відклав свою сопілку, коли до нього прийшов посланець.

— Ну? — спитав він.

— Махартха впала…

Крішна підхопився на ноги.

— А Нірріті збирається походом на Лананду.

— Що роблять боги для захисту?

— Нічого не роблять. Нічогісінько.

— Ходімо зі мною. Локапали саме збираються на нараду.

На столі полишив Крішна свою сопілку.

Тієї ночі стояв Сам на найвищому балконі палацу Ратрі. Дощові струмені, наче крижані цвяхи, проштрикували вітер і падали згори на нього. На лівій його руці залізне кільце світилося смарагдовим сяйвом.

Падали, падали й падали з неба блискавки — і лишалися.

Він підняв руку, і вдарив грім, розлігся передсмертним ревом усіх драконів, що жили, можливо, десь і колись на світі…

Ніч відступила, коли постали перед Палацом Ками вогняні елементалі.

Підняв Сам обидві руки, і всі як один знялися вони в повітря і загойдалися високо в нічному небі.

Махнув він рукою, і промчали вони над Кайпуром з одного кінця міста на другий.

І закружляли танком.

По тому розлетілися в усі боки й заходилися танцювати серед грози.

Він опустив руки.

Вони вернулися і знову постали перед ним.

Він не ворушився. Він чекав.

Сто разів ударило серце, і з нічної темряви прилинув і озвався до нього голос:

— Хто ти такий, що оддаєш накази рабам ракшасів?

— Поклич до мене Тараку, — мовив Сам у відповідь.

— Я не підкоряюся наказам смертних.

— Тоді поглянь на полум’я справдешньої моєї сутності, коли не хоч, аби я прикував тебе он до того флагштока — на віки вічні.

— Приборкувач! Ти живий?

— Поклич до мене Тараку, — повторив він.

— Слухаюсь, Сіддхартхо. Буде виконано.

Сам плеснув у долоні, і елементалі шугнули в небо, і знову темною зробилася над ним ніч.

Набувши людської подоби, Владика Пекельного Колодязя зайшов до кімнати, де на самоті сидів Сам.

— Останнього разу я бачив тебе у день Великої Битви, — сказав він. — Пізніш почув, що вони знайшли засіб, як тебе знищити.

— Як бачиш, не знайшли.

— Як ти вернувся у світ?

— Владика Яма — Червоний — повернув мене назад.

— Велика й справді його сила.

— Принаймні її вистачило на це. А як нині ведеться ракшасам?

— Добре. Ми продовжуємо твою боротьбу.

— Справді? Яким чином?

— Ми допомагаємо твоєму колишньому спільникові — Чорному, Владиці Нірріті — в його війні супроти богів.

— Я так і думав. Тому й вирішив з тобою зустрітися.

— Ти хочеш приєднатися до нього?

— Я все це ретельно обміркував і, незважаючи на незгоду моїх товаришів, таки бажаю з ним об’єднатися, — але за умови, що він укладе з нами угоду. Я хочу, щоб ти відніс йому моє послання.

— А що в ньому, Сіддхартхо?

— В ньому така пропозиція: ми, Локапали — себто Яма, Крішна, Кубера і я — приєднаємося до нього в боротьбі проти богів, підемо в наступ з усіма нашими силами, машинами та помічниками, якщо відмовиться він від наміру переслідувати віруючих за Буддизм та Індуїзм — коли вже вони існують на світі, — і не намагатиметься навернути їх до свого вірування; а ще, коли ми переможемо, він не буде придушувати Акселераціонізм, як те робили боги. Та позирни на полум’я його сутності, коли даватиме він відповідь, і повідом мені, чи правду він сказав.

— Гадаєш, він згодиться на це, Саме?

— Так. Він знає, що тільки-но боги зійдуть з арени й перестануть силою насаджувати Індуїзм, як вони це роблять, він, Нірріті, дістане багато новонавернених. Як приклад, він міг бачити, чого я досяг у Буддизмі — і то незважаючи на опозицію богів. Свій шлях, своє вчення він вважає єдино правильним, доленосним, і вірить, що саме йому судилося взяти гору над усіма іншими. Тому-то я гадаю, що він погодиться на чесне суперництво. Передай йому моє послання та принеси його відповідь. Гаразд?

Тарака завагався. Його обличчя та ліва рука розтанули в повітрі.

— Саме…

— Що?

— Який же шлях — істинний?

— А… он що! І ти питаєш мене? Звідки я знаю?

— Смертні звуть тебе Буддою.

— Це тому лише, що