Майкл Доббс - Картковий будинок

саме перед фінальним голосуванням — для нас обох це було б недоречно. Тож це має бути суто між нами. Навіть вашій секретарці не можна знати.

О’Ніл спробував промимрити слова вдячності, та закінчилося це трьома величезними чихами, які змусили Уркгарта з огидою відступити. Здавалося, ніби О’Ніл і не помітив, бо він витер обличчя й усміхнувся з відновленим завзяттям спанієля.

— Я приїду, Френсисе. Можете довіритися мені.

— Справді можу, Роджере?

— Атож. Навіть якщо це мене вб’є, я приїду.

Субота, 27 листопада

Уркгарт вислизнув з ліжка ще до світанку. Він не спав, але й не почувався стомленим. Він був сам, дружина поїхала на вихідні, він достоту не знав куди, та це він сам попросився в неї побути на самоті деякий час. Вона уважно зазирнула йому в обличчя, шукаючи в його очах сліди коханки чи зніяковіння. Звісно, він не настільки дурний, тільки не у вихідні перед таким тижнем, хоча чоловіки і мають здатність бути настільки незбагненно дурними.

— Ні, Мортімо,— прошепотів він, розуміючи її занепокоєння.— Мені треба час подумати, трохи погуляти, почитати трохи Берка.

— Хай чого це коштуватиме, Френсисе,— відповіла вона і пішла.

Було рано, навіть перше світло ще не пробилося над болотами Нью-Форесту. Уркгарт одягнув свою улюблену мисливську куртку, взув чоботи і пішов у холодний ранок кінною стежкою, що вела через Емері-Даун до Аіндгерсту. Низький туман щільно тримався за огорожі, відлякуючи пташок і поглинаючи будь-які звуки, мов кокон, у якому існував лише Уркгарт і його думки. Він пройшов близько трьох миль, поки не почав довгий повільний підйом південним схилом пагорба, і коли ранкове сонце прорізалося крізь вологе повітря, туман поволі став прояснюватися. Уркгарт саме з’явився з вихрястого туману, коли побачив оленя, що ходив поміж дроку по той бік стежки на залитому сонцем схилі. Уркгарт тихенько ковзнув за низький кущ, вичікуючи.

Він не був схильний до самоаналізу, але бували моменти, коли йому треба було покопатися в собі, й у тому внутрішньому просторі він знаходив свого батька, чи то пак його риси. Його тіло знайшли на ділянці болота, подібній до цієї, тільки у шотландському Гайлендзі, попід кущем дроку, вкритого жовтим цвітом. Біля тіла лежав його улюблений двадцятизарядний «Пурді», подарований ще дідусем, лише один патрон було використано. Цього вистачило, щоб знести половину голови. Нерозумний чоловік, слабак. Накликав ганьбу на прізвище Уркгарт, яка досі змушувала сина внутрішньо корчитися і відчувати меншовартість.

Олень високо підвів голову, внюхуючись у ранкове повітря, його широкі, ніби весла, роги ловили молоде сонце, шрам на поцяткованому боці наводив на думку, що він, напевно, бився під час недавнього гону і програв. Це був молодий самець, у нього ще будуть інші дні, та Уркгарт знав, що йому так не пощастить. Бій, у який вступив він, стане його останнім; його нагода більше не повториться.

Олень підійшов ближче, не знаючи про Уркгартову присутність, багате каштанове хутро вилискувало на сонці, короткий хвіст смикався. Це була картина, яку Уркгарт замолоду міг спостерігати годинами, та зараз він не міг сидіти тут, зі спогадами про батька. Уркгарт звівся менш ніж за тридцять ярдів перед оленем. Той закляк у замішанні, відчуваючи, що мав би вже бути мертвим. Потім скочив убік і за мить зник. Уркгартів сміх переслідував його в тумані.

Повернувшись додому, Уркгарт відразу пішов до свого кабінету, не перевдягаючись, і підняв слухавку. Подзвонив редакторам чотирьох головних недільних газет. Дізнався, що двоє з них писали редакційні статті на його підтримку, один вимахував прапором за Семюела, а один коментував ухильно. Однак усі четверо були, до різної міри, впевнені, що Уркгарт має явну перевагу, це був висновок, підтверджений опитувачами «Обзервера», які вже встигли зв’язатися зі значною більшістю партії. Опитування передбачало, що Уркгарт отримає комфортну перемогу з шістдесятьма відсотками голосів.

— Здається, щоб зупинити вашу перемогу, знадобиться землетрус,— сказав редактор.

— Або ж правда,— прошепотів Уркгарт, поклавши слухавку.

Уркгарт досі сидів у своєму кабінеті, коли почув, як О’Нілова машина різко загальмувала на гравійному під’їзді. Ірландець недбало припаркувався і стомлено виліз. Коли він ступив до передпокою, Уркгарт не зміг не відзначити, що його гостя було майже не впізнати: це був зовсім не той чоловік, якого він запросив у свій клуб на обід менш ніж півроку тому. Недбала елегантність перетворилася на відверту неохайність, замість невимушеної зачіски зараз волосся було розпатлане, одяг пожмаканий, комірець розстібнутий і зморщений. Колись ввічливий і світський співрозмовник нині скидався на волоцюгу, а ті глибокі блискучі очі, які знаходили привабливими як жінки, так і клієнти, зникли без сліду, змінившись двома дикими, виряченими кулями, які бігали по передпокою в постійному пошуку чогось, чого ніяк не знаходили.

Уркгарт провів О’Ніла до однієї з гостьових кімнат на другому поверсі. Поки вони підіймалися сходами, він говорив мало, весь час був заповнений О’Ніловим белькотінням і захеканими коментарями. Гість виявив мало інтересу до вишуканих краєвидів на Нью-Форест, які відкривалися з кімнати; він недбало кинув свою сумку на ліжко. Вони спустилися назад донизу на два прольоти, аж поки Уркгарт не провів його через старі розбиті дубові двері до свого заставленого книжками кабінету.

— Френсисе, це чудово, направду чудово,— сказав О’Ніл, оглядаючи колекцію оправлених у шкіру книжок, картини на цілий ряд традиційних тем, від кораблів під повними вітрилами у збуреному морі до членів клану в характерних зелених тартанах, і ще пару старовинних глобусів. Нічого тут не було чудового, це типове перебільшення, зате це дещо особисте й повністю Уркгартове. Різьблені кришталеві склянки оточували два графина, які стояли у алькові у темній дерев’яній книжковій шафі.

— Пригощайтеся, Роджере,— запропонував Уркгарт.— Є спейсайдське й острівне віскі, яке відгонить торфом і водоростями. На ваш вибір.

Зосереджено він дивився, як О’Ніл наповнив склянку і почав лигати віскі.

— О, вам налити, Френсисе? — заметушився О’Ніл, нарешті згадавши про свої манери.

— Любий Роджере, тільки не зараз. Мені треба мати ясну голову, зрозумійте. Але, будь ласка, не соромтеся.

О’Ніл налив ще одну величезну склянку і плюхнувся у крісло. І поки вони розмовляли, алкоголь почав боротися з усім іншим у його організмі, й шаленство у його очах на крихту притамувалося, а язик ставав дедалі важчим, мова дедалі більше втрачала зв’язність. Депресант боровся зі стимулянтом, так і не досягаючи миру чи балансу, лишаючи О’Ніла на краю прірви.

— Роджере,— сказав Уркгарт,— все виглядає так, ніби ми будемо на Даунінг-стріт вже до кінця тижня. Я тут міркував над