Емма Донохью - Кімната

людей. Правил так багато, що вони не вкладаються в моїй голові, тому ми записуємо їх важезною ручкою лікаря Клея з золотим пером. Потім ми складаємо список нових для мене речей, як-от вільна вага, картопляні чипси і птахи.

— Куди цікавіше дивитися на живих птахів, ніж бачити їх у телевізорі, чи не так? — питає лікар Клей.

— Еге ж, от тільки речі в телевізорі мене не кусають.

— Слушно, — зауважує лікар Клей, киваючи. — Людський рід не терпить забагато дійсності.

— Знову вірш?

— Як ти здогадався?

— Ви промовили це чудним голосом, — відповідаю я. — А що таке людський рід?

— Ну, людство, всі ми.

— І я теж?

— Звичайно, ти ж один з нас.

— І Ма?

Лікар Клей киває:

— І вона теж.

Однак я хотів сказати інше. Може, я не тільки людина, а ще й частина цілого я-і-Ма. Я не знаю, яким словом нас назвати. Кімнатці, чи що?

— А вона скоро забере мене до себе?

— Щойно зможе, — відповідає лікар. — Чи не ліпше було б тобі жити в клініці, ніж тут, у Бабці?

— Разом з Ма в палаті номер сім?

Лікар Клей заперечливо хитає головою:

— Вона тепер в іншому крилі, їй треба якийсь час побути на самоті.

Гадаю, він помиляється, бо коли я хворію, мені треба, щоб Ма була поруч.

— Але вона робить усе, щоб одужати, — каже лікар Клей.

А я думав, що люди просто або хворіють, або одужують. Не знав, що це робота.

На прощання лікар Клей і я даємо один одному п’ять: кожен з нас підносить руку, а тоді опускає і заводить її за спину.

Я йду в туалет і чую, як він на ґанку розмовляє з Бабцею. Її голос удвічі вищий за його.

— Бога ради, ми говоримо про те, що він злегка обгорів на сонці і що його вкусила бджола! — кричить вона. — Я виростила двох дітей, тож не треба розповідати мені про затверджені стандарти надання медичної допомоги.

Уночі мільйони маленьких комп’ютерів говорять один з одним про мене. Ма підіймається вгору по бобовому стеблі, а я стою внизу і трушу його, щоб вона впала...

Ні. Це лише сон.

— Мені на думку спала блискуча ідея, — каже в моє вухо Бабця, наполовину звісившись з ліжка. — Гайда на дитячий майданчик до сніданку, поки там нема інших дітей.

Наші тіні дуже довгі та плавкі. Я махаю велетенськими кулаками.

Бабця хоче сісти на лавку, одначе там мокро, тому вона просто спирається на паркан. Усі предмети сьогодні чомусь мокрі. Вона каже, що то роса — ніби дощ, але не з хмар. Це щось на зразок поту, яким усе вкривається вночі. Я малюю на гірці личко.

— Не бійся намочити одяг, будь сміливіший.

— Насправді мені холодно.

На майданчику є ділянка з піском. Бабця каже, що я можу посидіти там і пограти.

— У що?

— Га? — питає вона.

— У що пограти?

— Я не знаю, покопайся в піску, вирий ямку абощо.

Я торкаюся піску, проте він дряпучий. Не хочу, щоб пісок мене забруднив.

— А як щодо гірки чи гойдалки? — питає Бабця.

— А ти теж зі мною лазитимеш і гойдатимешся?

По Бабчиному обличчю перебігає смішок. Вона каже, що ще, не дай Боже, зламає що-небудь.

— Навіщо?

— О, ну, ненавмисно. Просто я заважка.

Я піднімаюся на кілька сходинок не як мавпочка, а як хлопчик. Сходинки металеві, з шорсткими помаранчевими плямами, що звуться іржею. Від холодного поруччя мені мерзнуть руки. На вершині стоїть крихітний будиночок, ніби для ельфів; я сідаю в ньому за столик і відчуваю над головою дах. Він червоний, а стіл синій.

— Агов!

Я підхоплююся. То Бабця махає мені у вікно. Потім вона обходить будиночок і махає з другого боку. Я махаю у відповідь, і їй це подобається.

У кутку стола щось рухається, це крихітний павучок. Цікаво, чи залишився Павук у Кімнаті і чи росте його павутиння. Я вибиваю на столі мелодії — це ніби мугиканка, тільки з вистукуванням, а Ма в моїй голові має відгадати, що то за пісні. Вона відгадує майже всі. Коли я вистукую їх черевиками по підлозі, звук виходить зовсім інший, бо підлога металева. На стіні щось написано, однак я не можу прочитати, бо то якісь закарлюки. Є там і малюнок. Гадаю, це пісюнчик, але завбільшки з людину.

— Спробуй-но з’їхати з гірки, Джеку. Вона, здається, нічогенька.

Це каже мені Бабця. Я виходжу з будиночка і дивлюся вниз — гірка сріблястого кольору, і на ній кілька маленьких камінчиків.

— Йо-го! Не бійся, я тебе зловлю внизу.

— Ні, дякую.

На майданчику є ще мотузяна драбина, схожа на гамак, тільки звисає вона вниз. Її мотузки дряпають мені пальці. Поруч багато перекладин, і якби я мав сильні руки або справді був мавпою, то міг би повисіти на них. Потім я помічаю щось таке, де злодії, мабуть, украли сходинки, і показую це Бабці.

— Ні, глянь, там жердина пожежників, — мовить вона.

— Авжеж, я бачив таку в телевізорі. Але чому вони там живуть?

— Хто?

— Пожежники.

— Ну, це ж не справжня жердина пожежників, а іграшкова.

Коли я мав чотири роки, то думав, ніби все в телевізорі — звичайнісінька картинка, а коли став п’ятилітком, Ма розказала мені небрехню про те, що багато картинок зображають реальність, а все, що в Зовні, — цілком справжнє. Тепер я в Зовні, однак, виявляється, чимало речей аж ніяк не справжні.

Я повертаюся в будиночок для ельфів. Павучок кудись зник. Я знімаю під столом черевики і випростую ноги.

Бабця біля гойдалки. Дві з них пласкі, а до третьої прикріплено гумову колиску з дірками для ніг.

— Звідси ти не випадеш, — каже вона. — Хочеш погойдатися?

Їй доводиться підняти мене. Дивно відчувати, як її руки впинаються в мої пахви. Вона штовхає колиску позад мене, але мені це не подобається і я раз по раз кручуся, щоб бачити все. Тоді вона починає штовхати колиску спереду. Я гойдаюся швидше і швидше, вище і вище. Скажу навіть, що це просто дивовижно.

— Закинь голову назад.

— Навіщо?

— Довірся мені.

Я закидаю голову, і все перевертається догори дриґом: небо, дерева, будинки, Бабця і