Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Він зробив коротку паузу, а потім додав із легкою усмішкою:
— У мене все ж більший маєток.
Я не відповіла одразу. Моє серце стислося від думки, що він поїде. Тут, у моєму домі, все дихало моєю творчістю, моїми спогадами. У цих стінах жили історії, які я колись створювала, ідеї, які народжувалися в самотні вечори. Вони були частиною мене.
І тепер він хотів, щоб я залишила це?
Я зустріла його погляд, намагаючись зрозуміти, чи відчуває він те ж саме.
— Я не хочу нікуди їхати, Генрі, — тихо сказала я, зітхнувши.
Він легенько кивнув, і я бачила, що він це розуміє. Але все ж, щось його стримувало.
— Ми поговоримо про це пізніше, — сказав він, а потім, не давши мені можливості заперечити, нахилився, торкнувшись губами моєї руки.
— Бережи себе, Мелані.
І перш ніж я встигла відповісти, він пішов, залишивши після себе лише ледь відчутний аромат свого парфуму й відчуття пустоти.
З наступного ранку я спробувала повернутися до звичного устрою життя. Дім знову огорнув мене своїм затишком, а кабінет — тихим шелестом паперу, запахом чорнила й недопитого чаю. Я розгорнула свої записи, занурившись у роботу з головою, і навіть не помітила, як промайнув день. Лише коли сутінки почали опускатися на маєток, я вийшла з кабінету, вдихаючи свіже повітря, сповнене аромату троянд.
Генрі не прийшов.
Я сіла за письмовий стіл, узяла аркуш і перо, маючи намір написати йому. Але про що? Він казав, що має справи. Наша домовленість була чіткою — моє життя залишиться таким, як і раніше. То навіщо цей лист?
Я відклала перо, погасила свічку й вирушила спати.
Наступні дні стали схожими один на один. Творчість поглинула мене цілком. Я писала невтомно, віддаючись натхненню, яке вирувало всередині. Думки, почуття, пережиті події — усе знаходило своє місце на сторінках новел та памфлетів. Полум’я творчості палало в мені, спонукаючи писати ще й ще.
Я майже не залишала кабінету, снідала й обідала там же, іноді забуваючи навіть про вечерю. У короткі перерви вчила Гаррі новим словам — мій розумний папуга став єдиним живим співрозмовником у ці дні усамітнення. Тепер він уже вивчив дві мої улюблені фрази: "Думай, Мелані, думай!" та "На сьогодні все", і повторював їх із різними інтонаціями, щоразу змушуючи мене посміхнутися.
Але час минав.
Генрі не повертався.
Ліліт, сповнена ентузіазму, запропонувала прогулянку, адже лікар наполягав, щоб вона більше часу проводила на свіжому повітрі. А одній їй було сумно.
— Підемо зі мною, Мелані? — її голос звучав майже благально.
— Із задоволенням, — погодилася я, вирішивши, нарешті прогулятися містом, яке вже так давно не бачила.
Ми неквапливо прогулювалися вуличками, вдивляючись у знайомі фасади, що, здавалося, зустрічали нас, як давніх друзів. Будинки, оповиті плющем і квітучими гілками, ніби дихали спокоєм, їхні вікна виблискували в сонячному світлі, віддзеркалюючи блакить неба.
Місто поволі оживало після тяжких випробувань, що ще недавно нависали над ним, мов темна тінь. На вулицях знову з’являлися перехожі, хоча їхні обличчя все ще несли відбиток пережитого. Крамнички, що так довго стояли зачиненими, нарешті відкривали свої двері, а у вікнах булочних знову виднілися свіжий хліб. Запах теплого тіста змішувався з ароматом квітів, приносячи з собою відчуття надії.
Двори наповнювалися життям: господині, радіючи поверненню звичайних турбот, розвішували на мотузках випрану білизну, а дітлахи, що ще недавно ховалися по домівках від хвороби, тепер босоніж бігали по бруківці, голосно сміючись. Навіть вітер, здавалося, став м’якшим, ніби намагаючись стерти з пам’яті міста біль минулих місяців.
Ми неквапливо йшли вуличками, вдивляючись у знайомі фасади, милуючись будинками, сповненими зелені, місто потихеньку оживало, вже де-не-де чувся дзвінкий сміх дітлахів, що бавилися біля будинків. 
Після довгої прогулянки ми вирішили перепочити в парку, де алеї, обсаджені трояндовими кущами, наповнювали повітря ніжним ароматом. Ліліт раптом упізнала дві знайомі постаті, що стояли трохи осторонь, заглиблені у розмову.
— Давай підкрадемося тихо, щоб вони нас не помітили, — пустотливо прошепотіла вона, і в її очах засвітився лукавий блиск.
Я стримано всміхнулася, але не заперечила. Ми йшли тихо, ступаючи по м’якій землі, підкрадаючись, мов мисливиці, до двох чоловіків, які й гадки не мали про нашу присутність.
— Ти що, досі їй нічого не розповів? — голос Алекса був сповнений докору.
— Ні, не розповів, — зітхнув Генрі. — Сили духу не вистачає... Та й не знаю, як...
Я зупинилася просто за їхніми спинами, обмінявшись з Ліліт хитрими поглядами, і, склавши руки на грудях, промовила спокійно, але з виразною зацікавленістю:
— Що і кому ти, Генрі, не розповідаєш?
Обидва чоловіки здригнулися, мов зайці, яких зненацька підстрелили в найглухішому лісі.
Алекс миттєво оговтався й розцвів у широкій усмішці.
— О, привіт, мої красуні! — защебетав він, удавано безтурботно. — Ми тут обговорюємо... е-е-е... справи.
Я примружила очі, не дозволяючи йому так легко змінити тему.
— А точніше? Які саме справи?
Генрі повернувся до мене, його обличчя залишалося стриманим, але я помітила, як напружилася лінія його щелепи.
— Мелані, мова йшла про... минулу власницю мого маєтку, — нарешті заговорив він. Його голос був рівним, але мені здалося, що в ньому звучали нотки вагання. — Я обіцяв їй, що не продаватиму його, що залишуся там жити.
Я склала руки на грудях, вдивляючись у його обличчя.
— Так не продавай.
Інтуїція підказувала, що тут приховано більше, ніж здається на перший погляд.
Я ще раз глянула на нього, на його напружені плечі, на те, як він стиснув руки в кулаки, ніби сам боровся зі своїми думками.
І раптом відчула: що б це не було, він не був готовий говорити про це відверто. Не зараз.
— Що ж, — промовила я нарешті, дозволяючи собі трохи лагідності в голосі. — Якщо ти не готовий про це говорити, я не буду у тебе вивідувати.
Його очі на мить затрималися на моїх, і я помітила в них ледь помітне полегшення.
Але це не означало, що я забуду про цей дивний діалог.
— Ти ще не владнав свої справи? — я уважно поглянула на нього.
Генрі мовчки похитав головою, а на його обличчі промайнула тінь втоми.
— Що ж, — я зітхнула, вирішивши не тиснути, — тоді хоча б у гості навідуйся, чоловіче. Є кілька питань, які варто обговорити.
Він на мить замислився, ніби зважуючи щось у думках, а тоді кивнув.
— Гаразд, завтра приїду на обід, — нарешті відповів він, але його голос був трохи знебарвлений, позбавлений звичної теплоти.
На його губах з’явилася усмішка, та вона не торкнулася очей. Це було радше віддзеркалення ввічливості, ніж щире бажання. Ледь помітний рух куточками вуст, що зник так само швидко, як і з’явився.
Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись розгадати, що ховається за цією стриманістю. Але Генрі, як завжди, залишався для мене загадкою.